«Його неспокоєві не було меж. Якщо він довго не був удома, то з жахом думав про те, чи не зникла його оселя. Дійшло до того, що він не міг спокійно з'являтися між люди. Навіть виходити з дому відпала охота. Він замкнувсь у кімнаті, й з того дня вулиця для нього перестала існувати. Зрештою його не стало взагалі: чи то з голоду вмер, чи повісивсь.
Однак ніхто не міг засвідчити, що його труп знай…»
Я спробував перегорнути аркуш, але вогкий блокнот, наче бісквіт, розкришився в моїх руках. Пропав останній речовий доказ, який міг пролити світло на цю загадкову смерть.
Тепер надходив час і для моєї коробки. Дощ перестав, але над землею ще висіли хмари. Й хоч я в затишку не мерз, білизна сохла дуже поволі. Шкіра моя аж рипіла, така була чиста й чутлива: я почувався так, мовби сам себе обіймав. Але я знав, що це не надовго, й передранкова тиша почала мене непокоїти.
Обважніле небо на обрії зливалося з майже чорним морем. Вода була набагато темніша від хмар, і ця чорнота нагадувала шахту, в яку спускається ліфт. Цю бездонну чорноту я бачив навіть тоді, коли заплющував очі. Неначе дививсь ізсередини на череп власної голови, схожий на церковну баню чи на дирижабль. Від перевтоми кололо в скронях. Хилило на сон. Перед тим, як вилізти з коробки, хотілось подрімати бодай годину-дві, і я ще міцніше стуляв повіки. Хвилі вкрили морську гладінь, поспішаючи до лінії горизонту, меншаючи й танучи в далині. На гребенях мерехтіли дивні спалахи, я нахилився до самих хвиль, щоб роздивитись на це таємниче світло, — й раптом очні яблука повипадали з моїх орбіт. Цокаючись одне об одне, вони покотилися між хвиль. Мене занудило, і я розплющив очі. Небо й море злились в одну застиглу чорну масу, й на всьому вогкому піщаному березі не було більше ні душі. Мені стало неймовірно жаль себе, але заснути я так і не зміг.
Лишалось одне — чекати ранку. Я вирішив о восьмій піти ще раз до лікарні. Прийом хворих починався о десятій, і до того часу я сподівався поговорити з ними обома. Якщо я прийду надто рано, то тільки зіпсую їм настрій. О восьмій навряд чи хто вже спатиме. Спробую вмовити їх, щоб вони сьогодні не приймали хворих — цей день вони повинні віддати мені. Цілих дві години матиму для переговорів…
(В голові в мене склалося раптом перше речення, яке мало вбити медсестру наповал: «Я б не хотів, щоб ти насміхалася або сердилася. Бо для мене головне — що насміхаєшся чи сердишся ти, а не хтось інший».)
Але не треба квапитися. Якщо я знайду з ними спільну мову, то справу вдасться якось залагодити. Якщо ні, то ні. До восьмої години я мусив упоратися з коробкою. Загалом це нескладно — досить розірвати її, та й по всьому. Що ж до особистих речей, то в своєму мандрівному житті я обходжусь найнеобхіднішим. Скажімо, пластмасова дощечка, на якій зараз пишу. Шматок пластмаси молочного кольору, сорок сантиметрів на сорок п'ять. Предмет широкого вжитку, без якого я не можу обійтись. Для мене це передусім стіл. Як не крутись, а для їди та ворожіння на картах він необхідний. Коли я щось варю, то ця пластмаса заміняє мені кухонну дошку. В зимову вітряну ніч я затуляв нею своє віконце, в задушливий літній вечір нею добре обмахуватись. Як доводиться сідати на вогку землю, вона заміняє ослінчик і навіть верстачок — коли я кручу цигарку з недокурків.
Щоб досягти такого прогресу, потрібен був досвід і час. Оселившись у коробці, я ще довго не міг позбутися загальноприйнятих понять і підбирав, що попало. Бляшанка з кольоровим зображенням трьох голих людських постатей, що відбирають одне в одного золоте яблуко (може, коли придасться?), дивовижний камінь (мабуть, кам'яне знаряддя дикуна), кулька для гри в патінко[1], кишеньковий англо-японський словничок, високий підбор золотавого кольору, сто двадцять п'ять болтів, шестиамперна розетка, латунна ручка для дверей (прив'язавши до неї шнурок, можна обернути її в грізну зброю), п'ять ключів разом з кільцем, паяльник, чавунна гайка діаметром сорок п'ять міліметрів і ще безліч усілякого добра — всього не перелічиш. Незабаром я від цього так обважнів, що ледве рухався. Далі так жити я не міг. Людині-коробці потрібен не складений ножик, що має в колодочці сім різних інструментів та лез, а одне-однісіньке лезо безпечної бритви — тільки треба вміти ним користуватися. А з річчю, якою не користуєшся принаймні тричі на день, слід негайно розпрощатись.