Правда, як я вже писав, людина-коробка може вільно добувати харчі з вітрини магазинів. Хай у неї голова не болить про те, як прохарчуватися. Для неї пошуки харчів — це лише нагода звикнути до життя на вулиці. Щоб жити під коробкою в людській юрбі, потрібні певні навики. І якщо вони є, то час починає описувати круг тебе концентричні кола. Далека перспектива відійде за горизонт, а близька не наближатиметься. І нудитись у їх центрі не буде ніяких причин. Бо нудитись може тільки псевдокоробка.
Отож подумай: хто, власне, не був людиною-коробкою?
Кому не вдалося нею стати?
. . . . . . . . . . .
На дверях лікарні, куди я насилу прибивсь, висів замок і табличка «Сьогодні прийому не буде». За лікарнею хрипко скавулів знайомий пес. Я натиснув на кнопку дзвінка. Довго ніхто не виходив, тому я подзвонив ще й ще раз. Нарешті почув людські кроки, двері відчинилися — й переді мною з'явилась вона. Щось квапливо промимрила і впустила мене досередини. Я не зовсім її зрозумів, здається, вона сприйняла мене за псевдокоробку (чи то пак за псевдолікаря). Довелось якнайшвидше їй усе розтлумачити:
— Я не сенсей[4]. Я справжня людина-коробка, подивись! Я — колишній фотограф, що вчора ввечері чекав на тебе під мостом…
Ледь розтуливши рота, вона ковзнула по мені здивованим поглядом. На обличчі їй застиг розгублений вираз.
— Леле! Ви ж обіцяли порвати коробку і викинути в канал! Негайно зніміть її з себе! Мабуть, ви ще не знаєте…
— Ти маєш на увазі сенсея? Я щойно зустрів його.
— Благаю, скиньте цю кляту коробку…
— Я б радо зробив це, але не можу. Через те й прибіг сюди.
— Буде лихо… Чому ви не знищили її!..
— Я ж був зовсім голий! Помився в душовій на пляжі, виправ білизну й повісив сушитися. Щоб вийти з коробки до людей, треба належно підготуватись. Я вирішив: обсушуся й тоді знищу коробку, як пообіцяв. А вже потім прийду сюди подивитися, чи дотримала ти свого слова. Але несподівано я задрімав і спав, як убитий. Мені весь час снилися різні сни — навіть відпочити як слід не зміг. Нарешті прокинувся, дивлюсь — а штани мої зникли… На світанку мені наче снилося, що якісь дітлахи гасають навколо, почепивши штани на дрючок, мов прапор. Виявляється, що це був не сон, а дійсність… Що робити без штанів?.. Тоді я заспокоїв себе, що десь хоч дрантя якесь знайду, й пішов з берега. Коли це на греблі людина-коробка, точнісінько така, як я… Ну, думаю, біди тепер не минути… Штанів же на мені нема!..
Раптом вона зареготала, аж затряслася. Спочатку це був зловісний, глузливий сміх (принаймні так мені здалося), та за хвилину він уже кипів веселістю. Переставши реготати, вона сказала лагідним голосом:
— Ви б усе-таки скинули цю дурну коробку. Свою обіцянку треба виконувати.
— От лихо! Хоч би які-небудь старі штани! Ти не могла б мені позичити?
— Коли так, то я теж роздягнуся! Зрештою, може, ви схочете сфотографувати мене? Якщо ми обоє будемо голі, то почуватимемося на рівних правах.
— А хіба голий чоловік не здається жалюгідним?
— Чому? — Байдуже відповіла вона й почала швидко роздягатися: блузка… спідничка… ліф… — Мені бридко дивитись на цю коробку. Ще мить — і я не витримаю…
Роздягшись догола, вона стала переді мною. На губах бриніла глузлива посмішка. В очах палав темний вогонь. Вона чомусь не здавалася голою, їй дуже личила нагота. Зате я був такий кумедний! Особливо нижче коробки.
— Ти на хвилину відвернись…
— Гаразд, я вже відвернулася. — Душачись од сміху, вона повернулася до мене спиною й сперлася плечем на стіну.
Стягаючи з ніг гумові чоботи, я відчув, що все моє тіло тремтить, мов осиковий лист. Зненацька я вислизнув з коробки, нечутно підступив до неї ззаду й поклав їй на плече руку. Вона не сахнулась, і я підступив ще на крок. «От коли б завжди бути так близько від неї!» — снувалася думка в голові.
— Ти рада? А якщо вернеться сенсей?..
— Не вернеться. Мабуть, не захоче…