— Мерсі. Не переношу алкоголю. Я закурив би. Якщо дозволите і якщо в цих пляшках немає вибухових речовин.
— Куріть спокійно. Навіть і мені можете запропонувати.
Ми закурили. Ліда сіла на табуретку біля мольберта й досить невміло закурила цигарку.
— Я, признатися, не курю й навіть не люблю тютюнового диму, але кажуть, що курити — це артистично… А ви як вважаєте?
— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?
— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»
Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.
— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.
Ліда поблажливо усміхнулась:
— Картини малюють не тільки для того, щоб прикрашати кімнати. Це людські документи…
— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.
— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…
— В такому разі запитайте свого батька.
— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?
— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?
— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.
— Я не зовсім розумію вас.
— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.
— Он як!
— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.
— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.
Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.
— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.
— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?
— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…
— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.
— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?
— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…
Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:
— Обережно, провід!
«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.
— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…
— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.
— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?
Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.
— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?
— Батько. У нього є другий ключ.
Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:
— Заходьте ще!
«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.