Нараз моє гостре око щось помітило. Якесь неподобство. Увага: порушення. Що роблять, куди дивляться сторожі? Може, сплять? Зневаживши велику застережну табличку, маля, ледве дибаючи, намагалося схопити ручками великий м'яч, але він вислизав і котився далі, в траву.
Блаженні сторожі міських парків! Вони мають справу з провинами, що їх можна спостерігати без докорів сумління. А мої пацієнти? Вони не дають мені спокою навіть у неділю. Так. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч.
На дверях відповідна табличка: «Василь Андрєєв, електроінженер». Дзвоню, кинувши побіжний погляд і на електровимикач, хоча сходи добре освітлено. Зсередини чути приглушений чоловічий голос:
— Заходьте!
Натискую ручку. На мій подив, двері справді незамкнуті. Простора однокімнатна квартира. Хочу сказати — кімната і хол. Саме таке житло потрібне мені. Та нема. Двері до холу й кімнати широко відчинені. Від бічних дверей долинає шум води.
— Хто там? — чую крізь плюскіт.
Заздалегідь підготовлена мізансцена рухнула: полохливе запитання, сувора відповідь, здивовані погляди і таке інше.
— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.
— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?
Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?
Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.
— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…
— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…
— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.
— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!
Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.
Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.
— У вас курять? — питаю.
— Звичайно. Шкодую, що нічого не можу вам запропонувати. Я не курю.
«Тоді ще матимеш неприємності з своєю Вірою», — подумав я і закурив. А вголос промовив:
— Жахлива звичка. Одначе — приємна.
Андрєєв усміхнувся:
— Для мене це питання смаку, а не принципу. Колись мені зашкодила перша цигарка. Мабуть, саме тому вона лишилася й останньою.
— А що ви думаєте про вбивство електричним струмом?
Господар здивовано зиркнув на мене.
— Ви ж електроінженер, чи не так? — питаю.
— Так, правильно… Але я фахівець з технічних питань, а не з кримінальних…
— Ви, напевне, знаєте, що ваш друг Медаров — мертвий. Та, очевидно, не знаєте, що, як виявилося у процесі слідства, смерть настала дещо неприродно. Медарова вбито.
— Вбито?
— Так. Електричним струмом. Ви здивовані?
Андрєєв дивився на мене вражено. Потім на його обличчі виявились ознаки неприязні.
— Справді здивований, — сухо проказав Андрєєв. — Можу тільки додати, що, по-перше, Медаров не був моїм другом. По-друге, я не вбивця. Боюся, що розчарую вас, але це правда.
— Не бійтеся, — заспокоїв його я, усміхаючись. — Мене розчарувати не легко. Крім того, я не звинувачую вас у вбивстві.
— Але натякаєте…
— Ні. Це вам здалося. Я прийшов до вас тому, що сподівався з вашою допомогою впіймати справжнього вбивцю.
Обличчя Андрєєва знову стало ніби привітнішим:
— Запевняю вас, що неодмінно допоміг би, аби тільки мав певні відомості.
— При таких розслідуваннях, — сказав я, — певні відомості має тільки одна людина — вбивця. Решті доводиться вдовольнятися неточними даними, але це теж не біда: щось скаже Мімі, приточу дещо я, ви доповните, зробить свій внесок Віра, і ось потроху почне вимальовуватися цілісний образ.
Андрєєв слухав мене спокійно, але його лагідні очі були насторожені.
— Отже, — провадив я далі, — почнемо з деяких зовсім простих речей. Що вам казала про мене Віра?
— Нічого не казала… Ну, нічого такого…
— Бачте, Андрєєв… Мушу вас одразу застерегти, що ми не бавимось у піжмурки. Це, звичайно, вельми життєрадісна гра, і я сам полюбляв її в дитинстві, але ніколи не бавився із законом. Вам, певно, відомо, що я просив вашу приятельку нікому не говорити про мій візит до неї. Вона справила на мене враження серйозної людини. І коли ця людина попри свою солідність і моє прохання все-таки розповіла вам, значить, до цього спонукали якісь важливі причини, а не просто звичайна балакучість. Чому Віра попередила вас і що вона вам казала?