— Вам би не в міліції, а в дитячому садку вихователькою працювати, — зауважила Мімі. — Так просто пояснюєте… Правда, на словах усе дуже просто…
— Та й у житті не бозна-як складно, — заперечив я. — Одну насолоду замінюєш іншою. Пориваєш з одними знайомими, знаходиш інших. Оце й уся складність. І найважливіше — не вважати, що життя — суцільне свято. Свята, навіть за календарем, бувають не дуже часто…
— Гаразд, — проказала Мімі. — Я вважатиму вас за свого консультанта.
— Консультант у вас є тут, по сусідству. Ваша приятелька Віра. Якщо вона ще не приятелька, то може бути нею. Нічого, що називає вас Сусанною… Проте, зрозуміло, це ваші справи.
Я загасив цигарку у попільниці й насунув капелюха.
— Ага, мало не забув. Я цікавився отим інцидентом. Виявляється, ваш приятель Жора перший розпочав бійку. А ви, щоб допомогти йому, лжесвідчили на його користь. Та оскільки вчинили це вперше, вас більше не турбуватимуть. До побачення.
— До побачення, інспекторе.
І знову я на вулиці. На тротуарах не протовпитися. Щойно закінчився матч. Рахунку я не знаю. Знаю одне: в мене поки що — нуль. З чотирьох об'єктів лишився тільки один. Це далеченько. Там, де свого часу ми з учителькою бували на екскурсії. Пусте, поїдемо на екскурсію тролейбусом.
Квартира Ілієва. В холі нові меблі. На стіні — картина. Бузок наче справжній і ніби пахне. Кімната сповнена різким запахом парфумів. Я допитливо глянув на господаря.
— Це ви так напахтилися?
— Таке! — Ілієв ніяково усміхнувся. — Жінка пішла кудись у гості, то, певно, вона.
— А Танев не забігав сюди?
— Ні. Не бачив його!.. Та ви сідайте!
Здалеку долинали звуки скрипки. Вправи. Судячи з усього — важкі. Добре, що в дитячі роки я не попав у цю інквізицію.
— Ніколи сідати, — кажу. — Йду до театру. «Злочин і кара». Не дивилися? Хоча можна й не дивитися. Відомо: вбивство, лжесвідчення і таке інше. Я був у цих краях. От і вирішив завітати, дізнатися, чи Медаров, бува, нічого не залишав вам на збереження: якої-небудь скриньки, документа?
— Ні, нічого не лишав.
Голос Ілієва лунає щиро. Брехня нерідко звучить щиро. Та я не прихильник поспішних обвинувачень. Полюбляти парфуми не заборонено законом. Навіть і тоді, коли вони мають досить гидотний запах. Щось середнє між пахощами бузку й запахом йодної настойки.
Надворі вже посутеніло. Кінець матчам, прогулянкам і недільному дневі. Взагалі, «втрачено тижневий відпочинок», як мовиться в одному старому фільмі. Але ж лишається театр, може, хто-небудь зауважити. На жаль, не лишається й театру. Ця історія з театром була просто маленькою вигадкою.
Я прямую тротуаром під білим неоновим світлом, і ноги самі несуть мене до того закладу, де я недавно збагатився деякими відомостями про фрейдизм. Заклад переповнений. Дехто навіть стоїть. Стояти після того, як цілий день ходив по гостях? Мерсі. Краще сидіти вдома з давнім співрозмовником — годинником. Трохи нуднуватий співрозмовник, але ніхто не примушує його слухати.
Отож, я знову в домашньому затишку. Затишок не бозна-який, зате є ліжко. Вмикаю електричну грубку, надіваю задля більшої оперативності тільки піжамну куртку, роззуваюся й лягаю. На мить мені захотілося щось почитати. Потім вирішую заснути просто так.
Не розповідатиму, що саме снилося мені. Я ще не настільки став фрейдистом. Прокинувся раптом з неясним відчуттям, що запізнився на роботу. У кімнаті справді пронизливо дзвеніло. Одначе не будильник, а телефон. Я простягнув руку до нічного столика і взяв трубку:
— Так, так, це я… А, черговий… Що?.. Хто, Андрєєв? Де? В управлінні?.. Хай зачекає, зараз іду.
Отже, все-таки не обійтися без театру. Хоча й особливого. Нашвидку вдягнувся, насунув капелюха й вискочив на вулицю.
Андрєєв чекав на мене в коридорі управління, він був чимось приголомшений.
— Ну, що нового? — якнайбадьоріше запитав я.
— Кояться дивні речі, — промовив Андрєєв.
— Наприклад?
— Вийшов надвечір, повертаюся й бачу, що в кімнаті світиться…
— Ну, і?..
— І — нічого. Я не наважився ввійти. Прийшов сюди.
— Хто ще, крім вас, має ключі від квартири?
— Ніхто.
— А може, ви забули вимкнути світло, коли виходили?
— Це виключено.
— Гаразд, — сказав я. — По дорозі побалакаємо.
Сіли в чергову машину і за п'ять хвилин були біля квартального скверика. Ліве вікно на другому поверсі справді освітлене.