— Просто містерія… — бурмотів Андрєєв, поки ми разом з міліціонером піднімалися сходами.
«Містерія, але зовсім прозора, — відповів я подумки. — Мандрував цілий день, аби повернутися на вихідну позицію».
Я взяв у Андрєєва ключ, безшумно відімкнув й різко відчинив двері. Тихо. Помешкання видається безлюдним. Але в тиші промовляють речі. Хол мав ще більш-менш пристойний вигляд. Кімната, одначе, розгромлена вщент. Матраци, ковдри розкидано. З шафи викинуто на підлогу всі речі, тумбочка порожня. Доріжка, картина, ба навіть завіски — все перевернуто, скрізь, видно, ретельно, але гарячково чогось шукали.
— Як ви гадаєте, сюди хтось заходив? — запитав я Андрєєва, який ішов позад мене.
— Ви як фахівець встановите це точніше, — сухо відказав господар.
— Звідки мені знати? — проказав я добродушно. — Коли я збираюся кудись іти з дому, то завжди все буває порозкидано, як після обшуку.
— А от у мене завжди прибрано, як було тоді, коли ви прийшли вперше.
— Ви не відчуваєте ніякого запаху? — питаю.
— Пахне скипидаром, — відповів Андрєєв.
В кімнаті справді страшенно смерділо мастикою для підлог.
— Вранці не пахло, — зауважив я.
— Коли ви пішли, жінка, що прибирає у мене, натирала паркет, — пояснив Андрєєв, трохи здивований, що звертаю увагу на запахи.
Міліціонер стояв на порозі кімнати.
— Ви вільні, — сказав я. — Машина також.
Він козирнув і вийшов. Тепер можна відверто задати наступне питання:
— А це часом не ваша подруга Віра?
— А чому Віра?
— Так. Відімкнула відмичкою й навмисне порозкидала все, щоб ви зрозуміли, наскільки важко холостякові порядкувати в домі.
— Навіщо ви жартуєте? — запитав Андрєєв. — Адже йдеться про серйозні речі.
Голос у нього був спокійний, але ми знаємо той спокій перед бурею.
— Ваше запитання доречне, — киваю я. — Тільки от його треба адресувати вам.
— Не розумію.
— Не розумієте? Слухайте, Андрєєв! — Я вже не жартував. — Діставайте з кишені оте, що ховаєте, й давайте сюди! — Я простягнув руку.
Господар дивився на мене вражено. Роздратування, яке, здавалося, от-от прорветься, поступилося місцем явному замішанню.
— Ви чули, що я сказав? Сюди! — мовив я, поворухнувши правицею. — І швидше, бо мені затерпне рука!
Андрєєв нарешті наважився. Розстебнув піджак, зняв із внутрішньої кишені шпильку й вийняв маленький квадратний, схожий на пачку сигарет, пакетик.
— Ого, ще й шпилькою застебнули, — зауважив я, кладучи пакетик до своєї кишені. — Блискуча ідея. А чи не подумали ви, що разом з тією шпилькою, пальтом і взагалі з усім своїм майном ви могли опинитися десь між урнами на сміття, спрямувавши уважний, але неживий погляд до таємниць всесвіту? Як бачите, — додав я, вказуючи на гармидер у квартирі, — йому сам чорт не брат. Ваше щастя, що він гадав, ніби ви заховали пакетик вдома, а не носите його з собою. Словом, недооцінив вашої легковажності…
— Ви починаєте ставитися до мене вже зовсім як до дитини, — ображено пробурмотів Андрєєв.
— За це ви повинні тільки дякувати мені. Бо коли б я ставився серйозніше, треба було б арештувати вас за лжесвідчення. А тепер поясніть, що саме трапилося сьогодні по обіді.
Я сів на кульгаву табуретку біля ліжка і закурив. Андрєєв підняв з підлоги матрац і теж сів.
— О другій годині я зустрівся з Вірою. У мене були квитки в кіно. З кінотеатру вийшли близько четвертої. Потім погуляли в парку, посиділи в «Берліні». А тоді я провів Віру й повернувся додому.
— О котрій годині?
— Десь о пів на восьму…
— Далі.
— Ще коли я відмикав двері, мені здалося, що дзвонить телефон, але поки ввійшов, дзвінок урвався. Я пішов на кухню, щоб поставити чай, коли знову задзвонив телефон. Побіг до спальні, здивований, бо мені мало хто дзвонить, особливо в неділю. Озвався незнайомий чоловічий голос. «Товариш Андрєєв?» — «Так», — кажу. «Мені треба поговорити з вами в одній дуже спішній справі». — «Говоріть», — кажу. «Ні, — відповідає, — не можу по телефону». — «Про що йдеться все-таки? — питаю. — І хто ви такий?» — «Ви мене не знаєте, — каже, — а про справу не можу говорити по телефону. В усякому разі, це справа, яка стосується вас особисто. Давайте зустрінемося на зупинці Княжево, точно о пів на дев'яту. Чекатиму вас біля павільйону. Там усе поясню». Я хотів запитати, чого б йому не прийти до мене, але незнайомий уже повісив трубку. Оце й усе.
— О котрій годині точно вам подзвонили?
— Та, мабуть, хвилин за п'ятнадцять після того, як я повернувся, значить, приблизно о восьмій без чверті.
— І вам призначили зустріч на восьму тридцять… Розрахували час так, щоб ви не мали змоги вжити ніяких заходів. І ви, звісно, помчали у Княжево?