Добре, що канцелярщина забрала в мене, по суті, не більше двох годин. Тільки встиг розібратися де в чому, як прийшов лейтенант:
— Вас викликає шеф.
«І цього разу не матиму троянд, — подумав я. — Сподіватимусь хоч на цигарку».
Мої сподівання були не безпідставні. Шеф запропонував мені крісло біля письмового столу. Потім, після короткого вагання, рукою вказав на дерев'яну коробку. Я закурив.
— Ну, що нового?
Новини, як правило, він знає завжди. Але по тому, з якою цікавістю він слухав, було видно, що цього разу йому нічого невідомо. Я, звісно, не зловживав викликаним інтересом і намагався бути лаконічним.
— Взагалі поки що добре, як сказав отой, що стрибнув з Ейфелевої башти без парашута, — закінчив я скромно.
Шеф пустив повз вуха мою репліку. Підвівся і трохи походив по кабінету, очевидно аналізуючи мої досьогоднішні дії.
— Отого Андрєєва варто провчити, — зауважив полковник, зупинившись переді мною.
— Цілком справедливо. Однак він не мав злочинних намірів…
— Гаразд, гаразд. Я знаю, що ти почнеш його захищати.
— І не збираюсь його захищати, — заперечив я, хоч на думці мав інше. — Просто вийшло так, що Андрєєв, власне, допоміг нам, бо мимоволі став принадою…
— Але якби він оддав богові душу, відповідали б ми.
Проти цього я нічого не міг заперечити і зосередив увагу на цигарці. Шеф замовк. «Кажи спасибі, Андрєєв. Пощастило тобі, друже», — подумав я, бо досить добре знав шефа.
— Ну, а далі? — запитав полковник, знову сівши за письмовий стіл.
Я нашвидку виклав йому свій план. Шеф слухав, іноді робив зауваження. Потім підвівся. Знак, що я повинен іти.
— Завтра знову доповіси, — попередив він. — Ти, Антонов, загалом непоганий працівник, але іноді надто полюбляєш своєрідні методи. Хоч загалом працівник непоганий.
Я киваю на прощання й виходжу. Коли такий шеф, як мій, каже, що ти непоганий працівник, це майже рівнозначно врученню ордена. Та я вже говорив, що не честолюбний.
Телефон у моєму кабінеті настирливо дзвонить. Я стрибаю, як лев, і хапаю трубку. Як і слід було чекати, дзвонить мій давній приятель, судовий лікар.
— А, старче!.. Ну, що може запропонувати нам Паганіні аутопсії?.. Надто бідний у тебе репертуар… «Фанодорм», так?.. Концентрований розчин, кажеш… Достатній для нас обох… Мерсі, не маю потреби. Вживай його сам.
І поклав трубку, аби Паганіні не міг відповісти. За мить телефон задзвонив знову.
— Так… Антонов, так… Ага, довідка. Ну?.. Тричі? Коли точно, в який день і о котрій годині?.. Гаразд, дякую.
Кладу трубку, виймаю нотатник і дещо записую. Такі справи, значить. Гм…
У двері постукали. Ввійшов лейтенант і поклав мені на стіл аркуш паперу.
— Ось довідка.
Я кинув швидкий погляд на аркуш і віддав його. Лейтенант козирнув і вийшов. Та-ак. Канцелярщина. Зате коли машина вже закрутиться, вороття нема. Перетрушують шафи, перекидають картки, роблять аналізи, експертизи, знімки таких речей, що ніхто, певно, ніколи й не чекав побачити їх сфотографованими, довідки звідси, звідти й ще бозна-що. Починає здаватися, ніби чуєш, як рівно гуде машина, наче добре змащений механізм. Що ж до заслуг, нам нема чого сваритися, ділимо їх по-братському: одна тобі, одна мені, а всі разом — системі.
Але досить монологів. Досить розмов із самим собою, Після писанини годиться трохи й походити. Я беру плащ, по-діловому насовую капелюха й виходжу. Ви, певно, здогадуєтесь, що я йду не в гості до своєї тітоньки.
Станція Іскир, — маленька мальовнича станція на околиці Софії. Колись, в дитинстві, ми ходили сюди ловити рибу. Між нами кажучи, риба не часто припливала на умовлене місце. Тепер тут — індустрія, заводи. Мене особливо цікавить один з них — авторемонтний. Знайшов його без особливих труднощів. Знайшов і попрямував до механічного цеху. Верстатів багато, шум оглушливий, але ці перешкоди неспроможні спантеличити мене. За хвилину я вже дружньо поплескував по плечі чоловіка, що схилився над верстатом.
Ілієв підвів голову і вражено втупився в мене. Він мав рацію. Дружба дружбою, але я, зрештою, трохи пересолив. На мій погляд, власне, це він пересолив, ну, та то пусте. Я показав на вуха, мовляв, «перетинки мені луснуть», потім повернувся до виходу. Ілієв нерішуче подивився на мене, щось сказав юнакові й пішов слідом за мною.