В кафе «Болгарія», незважаючи на ранній час, було досить людно. Бракувало тільки того, заради кого я прийшов. Зате Ліда була тут. Після короткого й безневинного запитання я замовив дві кави й дві чарочки коньяку.
— Ви ж, здається, не терпите алкоголю? — нетактовно запитала Ліда.
— Це правда. — кивнув я. — Але мій приятель-кельнер якось сказав, що добре виховані люди завжди пили коньяк з кавою чи навпаки.
— Я не припускала, що ви сноб, — промовила Ліда трохи розчаровано.
— Я теж був дуже здивований, коли відкрив у собі цю рису.
— Не псуйте мені гарного враження від вас, — зауважила художниця й усміхнулась. — А знаєте, я майже продумала картину, про яку казала. Назву її «Допит».
— У журналах я бачив доволі таких картин, — делікатно зазначив я. — Правда, з давнього життя.
— Так, — пожвавлено підтвердила Ліда. — Героїв допитують інквізитори-поліцаї. І ніхто не здогадався намалювати, коли допитує позитивний герой, а підслідствений справжній злочинець, коли рушійною силою є не насильство й інквізиція, а моральна перевага нового над старим…
На щастя, саме в цю хвилину офіціантка принесла каву й коньяк. Я запропонував Ліді цигарку. Трошки повагавшись, вона невправно закурила. Закурив і я.
— Цікаво, — пробурмотів я, ковтнувши коньяку, — хоча, відверто кажучи, не дуже уявляю вашу картину.
— А я бачу її так, ніби вона вже готова. Нова людина схожа на вас, а стара — на Медарова. Ви підвелися, задаючи своє вирішальне запитання, а той зігнувся на стільці, винний і розчавлений вашою моральною перевагою…
— Такі люди рідко визнають себе винними… — зауважив я.
— Нічого, — відступила Ліда. — Важливо, що викритий, обеззброєний, розчавлений.
— Гаразд, — відступив і я. — Спробуйте. Ніхто ніколи не знає наперед, що може вийти.
— Я подумала, — сказала Ліда, — і хочу просити вас позувати. Хоча б два-три сеанси.
— Ви жартуєте…
— Ви перша людина, яка вважає, що я здатна жартувати. Всі певні, що мені геть бракує почуття гумору.
— Якщо не жартуєте, то просто не уявляєте моєї роботи.
— Уже й злякалися, — проказала Ліда. — Йдеться всього про якихось два-три сеанси.
— Виключено, — відповів я. — Не дозволено статутом. І в даному разі не має ніякого значення, яке обличчя намалюєте. Ви ж знаєте, що такі, як я, діють не від свого імені, а від імені закону. Отже, обличчя зовсім не має значення.
— Ні, має, — наполягала Ліда. — Я трохи розуміюся на цьому.
— Може, для вас це й важливо. Людей без обличчя у нас принаймні ще не малювали. Та нам, як я вже казав, не дозволено статутом.
— Шкода, — зітхнула Ліда. — Доведеться знову працювати за уявою.
— Правильно. Наслідуйте традиції давніх майстрів, Христос не спускався з неба, аби позувати, і все-таки художники малювали ікони. Взагалі святих і працівників міліції слід малювати за уявою.
Я вихилив коньяк, залишив гроші й підвівся.
— Ви не випили кави, — зауважила Ліда.
— Навмисне залишив її на закуску, аби підсолодити коньяк, — відповів я, клянучи подумки жіночу спостережливість.
Випиваю противну рідину і, махнувши рукою, виходжу.
І знову я перед дверима з трьома прізвищами. Вже вдруге цього ранку. Саме вагаюся, скільки разів подзвонити, коли зсередини долинув шум. Отже, злочинець Танев нарешті повернувся і почав правити суд.
Нараз двері рвучко відчинились, і на порозі несподівано постала Віра, навантажена валізою й книжками. З-за її спини виринув Андрєєв. Електроінженер теж тягнув багаж.
— Переселення, — всміхнувся я з полегкістю. — А я було подумав, що дядько третирує вас… Отак найкраще розв'язати житлову проблему.
— В неділю розписуємося, — пояснила Віра, щоб я не подумав чогось поганого.
Вона поклала свої клунки. Андрєєв також.
— Приходьте і ви, — запросив він мене.
— Нам саме потрібен один свідок… — додала Віра.
— А хто другий?
— Наша Мімі, — відповіла лікарка.
— Досі вона була Сусанна, а тепер Мімі, та ще й наша… — здивувався я.
— Вона більше не Сусанна. Заявила, що пориває усякі зв'язки з Таневим. Тепер ви її не впізнаєте. Вона — один наш свідок, а ви будете другий.
— Е, ні — заперечив я. — Стати свідком двох лжесвідків?!
— Ми тільки хотіли допомогти вам, — промовила Віра. — Дати вам у руки готові докази… — додав Андрєєв.
— Хотіли допомогти мені, та завдали силу-силенну ускладнень. Ну, гаразд, я не злопам'ятний. Може й прийду. Почастуєте чаркою коньяку?
— Навіть цілою пляшкою, — всміхнулася дівчина.
— Пляшкою — ні. Моя тітонька вчила мене пити тільки чарками. Родинна традиція, знаєте. Наллє, бувало, чарочку до половини й закоркує пляшку, дбає, щоб не став алкоголіком. До речі, якщо вже зайшло про родичів, — я не зустрів вашого дядька в «Болгарії». А Мімі зранку сказала, що він повернувся і, певно, в «Болгарії».