— Крім того, вашу машину близько місяця тому приганяли на техогляд.
— Це теж робив брат.
— Гм… — промимрив я, — кількість побрехеньок уже зросла до восьми. Бухгалтерська робота з вами — просто іграшка: кількість фраз відповідає кількості побрехеньок. І навпаки. Але ходімо далі. Оту брехню про машину я чув не тільки од вас. Ви навчили свого брата. Те саме повторював Ілієв. Та, до вашого відома, Мімі не єдине кільце, яке обірвалось. Обірвалося й друге — Ілієв.
Я допитливо глянув на господаря. Танев якийсь час витримував мій погляд. Потім опустив очі.
— Не розумію вас, — промимрив він, дивлячись на стіл.
— Чудово розумієте, але ще не вірите. І все-таки: попри ваші систематичні погрози, попри той страх, який ви встигли навіяти людині, вона капітулювала. Точніше, виправила свою помилку. Або ще точніше —; проговорилась. А той, хто проговорився, як ви, певно, знаєте, розповідає все.
— Припускаю, що він наговорив багато чого, — відповів Танев. — Але то теж вигадки. Ілієв ненавидить мене.
— Вас, видно, ненавидить багато людей.
— Навпаки, тільки двоє, і вам пощастило їх знайти.
— Ну, таке скажете: тільки двоє! А коли додати Медарова, стане вже троє.
— З Медаровим ми завжди були в добрих стосунках. Разом жили. Разом працювали.
— Тоді за віщо ви його вбили?
Я втупився в Танева, але він не підвів очей.
— Я нікого не вбивав, — мовив глухо.
В голосі його — ані розгубленості, ані обурення. Може, тільки упертість.
— Не ви вбили Медарова?
Танев мовчить.
— А Костова?
Мовчання.
— А Андрєєва?
— Ви можете приписати мені усі відомі чи вигадані вбивства останнього десятиліття, але даремно. Самі казали: наклепу не досить, потрібні докази. А втім, це ви знаєте краще за мене.
— Звичайно, знаю, — охоче підтвердив я. — І через те постарався зібрати багату колекцію доказів. Власне, якщо я вже приїхав сюди, то саме для того, щоб поповнити свою колекцію, а не забивати собі голову вашим, мов у папуги, «не розумію», «не розумію». Мушу вам сказати, Танев, що сьогодні мою колекцію вже повністю укомплектовано. Отже, чи зізнаєтесь ви, чи повторюватимете свою дурну фразу — це не має значення.
Танев нарешті підвів очі. На його обличчі вперше майнуло щось схоже на вираз. Схоже на зневажливу посмішку.
— Якби ви мали не наклепи, а реальні докази, ви найперше арештували б мене.
— А я того й прийшов, — сказав я спокійно.
Танев глянув на мене, ніби хотів перевірити, серйозно я кажу чи ні.
— Так, так, — підтвердив я. — Ви правильно зрозуміли: прийшов арештувати вас. Бо урвалось і третє кільце: Медаров.
— Невже й мертвий свідчив проти мене? — криво посміхнувся господар, до якого знову повернувся спокій.
— Саме так. Хоча мертві й мовчать, проте Медаров заговорив. Ось його свідчення!
Я показав Таневу маленький нотатничок у коричневій шкіряній оправі. Він на мить зіщулився, немов хижак, що готується кинутися на жертву. Потім знову опустився на стілець й втупив погляд у стіл.
— Ви, певно, пам'ятаєте зміст цієї реліквії, — сказав я, поклавши нотатник до кишені. — Тут записано імена агентів, яких ви вербували для гестапо, зафіксовано суми, які вони одержували, — і все скріплено вашим власноручним підписом.
Матове обличчя Танева потемніло ще більше.
— Тільки оцей нотатничок є підставою для смертного вироку. Але гестапо не по моїй лінії. Цією стороною вашої діяльності займуться інші. Я ж арештую вас за вбивство Івана Медарова.
— Я не вбивав Медарова, — сухо проказав Танев. — Певен навіть, що матиму змогу пред'явити вам переконливе алібі, як тільки довідаюсь про те, коли помер Медаров.
— У цьому питанні ви знаєте найбільше в світі. Хоч і я дещо знаю. А щодо алібі, то не чекайте, що я впаду з стільця од несподіванки. Коли хтось готує вбивство, то звичайно готує і відповідне алібі. Мені рідко траплялися вбивці без переконливого алібі. А ваше, до того ж, зовсім не переконливе: колишній спекулянт, який буде вашим свідком, — це ваш двоюрідний брат. Його свідчення не варті й ламаного гроша.
— Я не вбивав Медарова, — уперто повторив Танев.
— Убили. І останні докази вбивства підготували самі, навіть не помітивши цього. Ви, Танев, попри вашу безмежну самовпевненість, зовсім не є світилом мудрості. Ви вчинили колись підле вбивство, яке принаймні досі лишалося нерозкрите, і це переконало вас, що ви невловимі. І тепер, до того, як побачили мене тут, ви гадали, що вбивство Медарова — другий шедевр злочинності. Ви залишили Софію, щоб бути поза всякою підозрою й заховатися од Медарова, якому винні значну частину краденого. Одночасно підтримували контакт з Мімі й Ілієвим, щоб стежити за вашою майбутньою жертвою. Навіть примусили Ілієва прийняти до себе в дім Медарова, бо хотіли знати кожен його крок. Та вчинки Медарова були ще дурніші, ніж ваші. А втім, може, я несправедливий: можливо і його, і ваші дії розумні. Вони просто не відповідали ні часові, ні обстановці, їх породили інші часи й інші обставини. Два обскубані леви, що попали до вегетаріанського ресторану, ви продовжували своє полювання, не помічаючи, що за нинішніх обставин воно взагалі неможливе. Ви — два стерв'ятники, що лишилися од минулого, як вдало висловилась моя знайома. Ви як два хижаки, що прагнуть знищити один одного, але власних сил не вистачає, а допомоги знайти не можете. Медаров спробував залучити Андрєєва, але Андрєєв — людина не вашого складу. Ви ж покладалися на Ілієва та Мімі. Одначе навіть легковажна Мімі стоїть набагато вище за вас. Вона не захотіла бути знаряддям у ваших злочинних планах. Ілієв теж людина не вашого типу і якщо інколи робив вам дрібні послуги, то тільки через те, що боявся смерті. Проте людина, яка діє з страху, ненадійний помічник, і ви самі це зрозуміли. Отже, і ви, і Медаров змушені були діяти ізольовано, покладаючись кожен на власні сили, що далеко не відповідають ступеневі вашої злості й пожадливості. Довідавшись через Ілієва, що Медаров мав нотатник, де зібрано докази вашої діяльності в гестапо, ви самі вирішили здійснити свій план. І як перший захід, призначили Медарову зустріч отут, в оцій кімнаті…