— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.
— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.
Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.
— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?
Чоловік ствердно кивнув.
— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…
Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.
— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…
Ілієв сором'язливо всміхнувся.
— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…
— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…
— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.
— Про Танева нічого не чув…
— Зовсім нічого?
— Зовсім нічого.
— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…
— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…
— Що ж вони не поділили?
— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…
— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі:
— То правда, кімната тимчасово була вільна… Ну, він попросив, я погодився…
— Не розумію, чому ви повинні були погоджуватися?
— Зовсім не повинен був, — знічено пробуркотів Ілієв. — Нічого я йому не винен… Просто незручно було, він же давній знайомий і чув, що кімната вільна… «Плата, — казав, — не має значення…»
— А з чого, власне, він жив?
— Звідки мені знати? Мав грошенята. Може, заховав дещо в сестри.
— Справді, у нього в кімнаті були грошенята, — погодився я. — Хоча й не бозна-скільки… Так що ви казали про «Комету»? Що за товариство було ота «Комета»?
— Шахрайська контора, — пояснив Ілієв, знову задоволений тим, що може мені чимсь допомогти. — Звичайне приміщення з трьома кабінетами для трьох шефів та однією кімнатою для бухгалтерії, оце й уся «Комета». Одначе орудувала мільйонами. Усе було погоджено з німцями. Гітлерівці постачали літаки й запасні частини для нашої армії, але все проходило через «Комету». Словом, щось на зразок представництва. Усе зводилося до того, щоб здирати три проценти… А три проценти з мільярдних поставок, ви розумієте, що це таке?.. Все з'ясувалося на процесі. Через те Медарова й засудили на стільки років позбавлення волі…
— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?
— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…
— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.
Ілієв розвів руками:
— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…
— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…
— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…
— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?
— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.
— А чому сам один? Чому не вся «Комета»?
— Щоб самому загарбати всі гроші, — ледь-ледь посміхнувся Ілієв. — Казали, що він забрав геть усе.
Здавалося, відповідь вичерпна, проте я все розпитував: