Закони Роулетта. Їх прийняли минулого місяця, і це дало нам змогу хапати будь-кого за підозрою в тероризмі та революційній діяльності. За ґратами людину можна було тримати без слідства до двох років. Життя поліцейських стало легшим і простішим. Індійці, звісно, люто опиралися, і не можу сказати, що я їх звинувачую. Урешті-решт, ми ж боролися за свободу, а дійшли до того, що заарештовували людей без ордерів і кидали до тюрем за те, що нам ввижалося бунтарським, чи то збори без дозволу, чи витріщання на англійця.
Місіс Боуз підвелася.
— Перепрошую, джентльмени, я не можу вам нічим допомогти.
Настав час заговорити по-іншому.
— Може, ви ще зміните свою думку, місіс Боуз,— сказав я.— Сержант озвучив підозру щодо того, який у вас тут заклад. Особисто я вважаю, що він помиляється, але можу покликати команду з десяти офіцерів найближчого підрозділу, і за тридцять хвилин вони дізнаються, хто з нас має рацію. Вони здатні перевернути тут усе догори дриґом, а вас супроводити на Лал-базар і поставити там кілька запитань. Може, вам навіть запропонують провести кілька ночей у камері, на гостині у віце-короля, так би мовити... Але ви завжди можете обрати співпрацю з нами.
Вона поглянула на мене і посміхнулася. Не схоже, щоб мої слова її налякали, що дуже дивно. Проте свою наступну фразу вона добре обміркувала.
— Капітане Віндгем, гадаю, сталося... непорозуміння. З радістю допоможу вам усим, чим зможу. Але минулої ночі, чесно, я нічого не бачила і не чула.
— У такому разі,— сказав я,— ви не заперечуватимете, якщо ми опитаємо тих, хто перебував у цей час у будинку?
Двері відчинилися, увійшла служниця зі срібною тацею, на якій стояло все, що асоціюється з чаюванням осіб середнього класу. Вона поставила тацю на стіл червоного дерева поруч зі своєю господинею і вийшла з кімнати.
Місіс Боуз взяла чайничок і елегантне срібне ситечко і налила чаю в три чашки.
— Звісно, капітане,— нарешті сказала вона.— Можете говорити з ким захочете.
Вона знову натиснула на мідну кнопку, повернулася служниця. Вони обмінялися іноземними словами, і дівчина зникла.
Місіс Боуз повернулася до мене.
— Скажіть-но мені, капітане, ви ж явно в Індії не так давно. Скільки ви вже тут?
— Навіть і не здогадувався, що це так очевидно.
Місіс Боуз посміхнулася.
— Так воно і є. По-перше, ваше обличчя того цікавого відтінку — рожевого, який дозволяє припустити, що найголовнішого уроку місцевого життя ви ще не засвоїли: між півднем і четвертою варто лишатись у приміщенні. По-друге, ви ще не набули того бундючного вигляду, з яким ваші земляки в цій країні звертаються до індійців.
— Вибачте, що вас розчарував,— відповів я.
— Не вибачайтесь,— відмахнулася вона.— Упевнена, що це лише питання часу.
Не встиг я нічого відповісти, як двері відчинилися і до кімнати увійшли чотири стрункі дівчини, а за ними — служниця і старий, який нас зустрів. Схоже, дівчат щойно витягли з ліжка. На відміну від місіс Боуз жодна з них не була нафарбована, але усі були красунями від природи. Убрані вони були в прості бавовняні сарі пастельних кольорів.
— Капітане Віндгем,— сказала місіс Боуз,— дозвольте представити моїх домочадців.— Вона махнула рукою на старого: — Ратана ви вже зустрічали. І Міну, мою служницю. А це Сарасваті, Лакшмі, Деві й Сіта.
Вона називала імена, і дівчата одна за одною складали руки у привітанні. Схоже, вони нервували. Цього і варто було очікувати. Більшість молодих проституток у Лондоні також нервували, коли їх розпитували представники закону. Більшість, але не всі.
— Не всі в моєму домі володіють англійською,— продовжила місіс Боуз.— Не заперечуватимете, якщо я перекладатиму на хінді?
— Чому хінді, а не бенгальська? — поцікавивсь я.
— Тому, капітане, що хоча Калькутта і столиця Бенгалії, багато її мешканців не є бенгальцями. Сіта з Орісси, а Лакшмі із Біхара. Хінді, скажімо так, лінгва франка.— Вона посміхнулася, задоволена своєю промовою, і вказала на Банерджі: — Я так розумію, ваш сержант розмовляє хінді?
Я поглянув на нього.
— Моя хінді заіржавіла, сер,— відповів він,— але її вистачить.
— Гаразд, місіс Боуз,— сказав я,— прошу, запитайте у них, чи вони не бачили або не чули чогось незвичного на алеї минулої ночі.
Місіс Боуз переклала запитання. Старий, схоже, не почув, тож вона повторила голосніше. Я поглянув на Банерджі. Той не відривав очей від Деві.
Одна за одною дівчата відповіли: «Ні».
Мене це не переконало.
— У домі було семеро, і жоден нічого не бачив і не чув?
— Виходить, так,— підтвердила місіс Боуз.
Я по черзі оглянув усіх. Ратан, старий, був явно глухуватим, тож нічого і не міг почути. Служниця, Міна, могла, але її тіло не вказує на те, що вона щось приховує. Місіс Боуз занадто розумна, щоб щось видати. Жінки її професії швидко навчаються обходити незручні запитання поліції. Лишається четверо дівчат. Одна з них могла щось бачити. Якщо так, то приховати це від мене їм буде значно важче, ніж місіс Боуз.
Я повернувся до Банерджі:
— Сержанте, будь ласка, повторіть запитання кожній дівчині окремо.
Він так і зробив. Я спостерігав, як вони відповідають. Сарасваті і Лакшмі обидві відповіли: «Ні». Деві на мить завагалася, відвела погляд, а тоді теж відповіла: «Ні». Цього мені вистачило.
Банерджі запитав останню дівчину. Відповідь її була такою ж, як і в подруг, але я не побачив і натяку на те, що вона щось приховує. Мусимо поговорити з Деві. Але не зараз і не тут. Потрібно поговорити з нею наодинці.
— На жаль, капітане, ми нічим не можемо вам допомогти,— сказала місіс Боуз.
— Схоже, так,— підвівсь я з канапи.
Банерджі теж встав. Якщо місіс Боуз і відчула полегшення, вона добре його приховала. Спокійна, як лотос на озері. Я вдався до останньої спроби позбавити її рівноваги.
— Лише одне, останнє запитання, якщо дозволите.
— Звісно, капітане.
— Де містер Боуз?
Вона грайливо посміхнулася:
— Годі вам, капітане! Ви ж розумієте, що моя професія інколи вимагає хоч якоїсь подоби респектабельності. Я дійшла висновку, що чоловік, навіть якщо його й ніколи немає, допомагає владнати деякі невеличкі життєві проблеми.
Ми вийшли з будинку і знову опинилися на нещадній спеці. Тіло ще не забрали, просто прикрили брудною парусиною. Його вже давно мали відвезти. Я пошукав Дігбі, але ніде не побачив.
Алея перетворилася на горно, хоча на юрбу це ніяк не вплинуло, вона лише збільшилася. Люди тулилися одне до одного, прикрившись великими чорними парасолями. Схоже, парасолю мав при собі кожен мешканець Калькутти, хоча ховалися під ними від сонця, а не від дощу. Я пригадав пораду місіс Боуз не виходити на вулицю вдень і вирішив її дотримуватись.
Десь далеко почулася сирена, і незабаром ми побачили, як до нас по вузенькій переповненій вуличці прямує оливково-зелена карета «швидкої допомоги». Попереду неї їхав констебль на велосипеді і кричав, щоб звільнили дорогу. Діставшись до стрічки, він зіскочив на землю, притулив велосипеда до муру і поквапився до мене.
— Капітане Віндгем, сер? — віддав він честь.
Я кивнув.
— Маю для вас повідомлення, сер. Вашої присутності негайно вимагає комісар Таггарт.
Лорд Чарлз Таггарт, комісар поліції. Ось причина мого перебування у Бенгалії.
Я подякував констеблю, і той повернувся до велосипеда. «Швидка допомога» вже зупинилася біля стрічки, і звідти вийшли два санітари-індійці. Вони поговорили з Банерджі, поклали тіло на ноші та завантажили в автомобіль.
Я знову озирнувся, шукаючи Дігбі, але не побачив, тож попросив Банерджі поїхати зі мною, і ми пішли до автомобіля, що стояв на початку алеї. Водій, кремезний сикх у тюрбані, відсалютував і відчинив задні дверцята.