— Як і все інше,— хмикнув полковник.
Я закінчив сніданок і сказав, що мушу йти.
— Авжеж, капітане,— проспівала місіс Теббіт.— Ми розуміємо. На вас чекає робота.— Вона повернулася до чоловіка: — Не можу дочекатися, щоб розказати вікарію, як наш капітан Віндгем підстрелив терориста.
Я залишив їх обговорювати новини, а сам вийшов на вулицю. Задушно. Наближалася гроза. Салман сидів з іншими рикшами на розі майдану. Я гукнув його. Він щось кинув своїм приятелям, підхопив візок і побіг до мене.
— Доброго ранку, сагибе! — привітався він, із тривогою поглядаючи на небо.
Схоже, він теж відчув зміни. Опустив візок і торкнувся рукою чола. Я кивнув і сів.
— Лал-базар.
Не Здавайся чекав на мене біля кабінету. Він про щось замислився, прихилившись до стіни і постукуючи по підлозі сандалією.
— Доброго ранку, сержанте,— сказав я.
Він квапливо виструнчився і віддав честь.
— Доброго ранку, сер!
Увійшов за мною і зупинивсь у дверях. На столі чекала чергова жовта записка. Цього разу від Дігбі. Я сів і прочитав. Датована вчорашнім вечором. Він домовився із підрозділом «Н» про передачу Сена. Їхні офіцери прибудуть о дев’ятій і заберуть в’язня. Я зім’яв записку в кульку, кинув у корзину, але вона відскочила від краю й упала на підлогу.
— Усе гаразд? — запитав Не Здавайся.
— Усе добре,— відповів я. Урешті-решт, цього і варто було очікувати. Підрозділ «Н» тільки і мріяв про те, як забрати Сена. Але це не означає, що мені цей факт подобається.— Військова розвідка приїде за Сеном сьогодні вранці,— сказав я.— Ходімо, поділимося з ним новинами.
Ми спустилися вниз. За ніч у камерах з’явився міжнародний запах. Попурі з форми іноземних матросів і лантухів місцевих мешканців, щедро приправлене смородом блювотини й екскрементів. Народу в камерах — під зав’язку. Калькутта — місто портове, а це означає, що матросам не залишається нічого іншого, як спускати платню на випивку та повій. Європейці, африканці, навіть кілька азіатів — усі покотом лежали на підлозі.
Сену виділили окрему камеру. Політичні арештанти отримували пільги мати одиночну камеру. Він лежав на своїй койці з розплющеними очима, і вигляд у нього був значно кращий, аніж напередодні. Шкіра була вже не такою блідою. Він із зусиллям піднявся на ліктях.
— Доброго ранку, джентльмени.— Кутасте обличчя освітила втомлена посмішка.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?
— Сьогодні вас передають до військової розвідки,— заявив я.— Схоже, ваше бажання побачити форт Вільяма незабаром здійсниться.
Новину він переніс стоїчно.
— На це я і чекав. Мене звинувачують у вбивстві містера Мак-Олі?
— Звинувачення буде висунуто після допиту в підрозділі «Н», але можу сказати, що тимчасово вас дійсно у цьому звинувачують.
Він зазирнув мені в очі.
— Розумію, капітане.
Я залишив Банерджі з охоронцем, щоб вони підготували все для перевозки, і пішов шукати, де випити кави.
Так її і не знайшов.
Натомість мене впіймав пеон. Схоже, Доусон зі своїми людьми приїхали на годину раніше. Що б я там до них не відчував, такому ентузіазму можна було лише позаздрити. Я пішов до фойє, де чекав полковник із цілим взводом гуркхів[39].
— Бачу, ризикувати ви не збираєтеся,— зауважив я.— Запевняю вас, не такий уже він і небезпечний, якщо не дозволяти йому говорити.
Доусон проігнорував мої слова і вручив кілька надрукованих аркушів.
— Папери на перевозку в’язня Беноя Сена.
Я демонстративно прочитав кожне слово, хоча і не сумнівався, що всі вони в ідеальному порядку.
— Добре,— нарешті сказав я.— Він чекає внизу.— Я гукнув одного з констеблів і попросив провести людей Доусона.— Боюся, доведеться забрати у вас іще кілька хвилин, полковнику.
— Що? — Він так глянув на мене, ніби підозрював, що я спробую позбавити його законної здобичі, але наказав людям іти без нього.
— Ну? — поквапив мене, щойно солдати пішли.
— Напад на потяг, про який я вам казав. Не вважаю, що його скоїв Сен зі своїми прибічниками.
— Тепер скажете, що це дакоїти?
— Ні. Просто не думаю, що це банда Сена.
Він зміряв мене поглядом.
— Мушу вам дещо повідомити,— сказав він.— Учора було здійснено пограбування Бенгальсько-бірманського банку. Досить тонка робота: злодії викрали дружину директора і змусили його відкрити сейф.
— Скільки забрали?
— Понад двісті тисяч рупій.
— На закупку зброї вистачить.
— І не лише на зброю: на навчання, друк листівок, набір новобранців... За гарних умов досить, щоб фінансово підтримати революцію.
Його слова мене приголомшили. З такими грошима на руках купівля зброї — для терористів лише питання часу. І можна починати заколот. Єдина надія — зупинити їх, доки зброю не привезли. Але вираз на обличчі Доусона свідчив про те, що навіть хвалений підрозділ «Н» не знає, з якого боку до цього підступитися. Без зачіпки це все одно, що шукати тіні в темній кімнаті.
Ясно одне. Це не «Джугантар». Вони б ніколи не змогли прокрунути таку операцію лише через день після того, як схопили їхнього ватажка і його найближчих товаришів.
— Чи підозрюєте когось? — запитав я.
Доусон знизав плечима.
— Це може бути будь-хто, від комуністів до націоналістів. Вибирайте самі. Але запевняю, скоро ми їх знайдемо.
Проте в голосі у нього відчувався сумнів.
— Чим я можу допомогти?
— Що? — з огидою промовив він.— Я розказав вам не тому, що потребую вашої допомоги, капітане. А для того, щоб ви не пхали свого носа куди не слід. Це справа військових. Пригадайте мої слова перед тим, як зробити щось дурне.
Півгодини по тому у двері мого кабінету постукав Не Здавайся.
— Закінчили? — запитав я.
— Так, сер. Вони поїхали п’ять хвилин тому.
— Сідайте, сержанте.
Я передав йому аркуш паперу, на якому написав кілька пунктів.
■ МАК-ОЛІ
■ СЕН
■ ДЕВІ
■ МІСІС БОУЗ
■БУЧАН
■ СТІВЕНС
■ НАПАД НА ПОШТОВИЙ ДАРДЖИЛІНГА
■ ПОГРАБУВАННЯ БЕНГАЛЬСЬКО-БІРМАНСЬКОГО БАНКУ
— Який зв’язок? — поцікавивсь я.
Не Здавайся роздивився аркуш і підняв очі.
— Вибачте, сер. Не бачу ніякого.
— Погано,— зітхнув я.— Я теж. Схоже, доведеться працювати по-старомодному. Автомобіль готовий?
— Водій чекає внизу.
— Добре. Ходімо.
Я підвівся, підхопив мундир Дігбі і попрямував до дверей.
За шість миль на північний захід від центру розташувався Дум-Дум, пошарпане, невиразне передмістя, частина міста з безліччю таких самих, невиразних передмість. Доїхали ми сюди від Лал-базара за годину: спочатку вгору по вулицях Шіам-базара, тоді через канал і вздовж залізниці Бельгачії, і нарешті по Джессор-роуд, із обох боків якої робітники з пов’язками на стегнах прокладали новий шлях до аеродрому.
Хмарилося небо. Віддзеркалювало мій настрій. Я нічого не досяг, а час швидко спливав. Пограбування Бенгальсько-бірманського банку свідчило про те, що терористичної кампанії не уникнути. Тим часом Сен перебував у руках підрозділу «Н», а вбивця Мак-Олі й досі розгулював на свободі. Водночас я почувався на диво вільним. Проводив розслідування так, як сам того хотів, не просто ганяв примар, і було у мене передчуття, що ми зовсім скоро розплутаємо цю загадку.
Церква Сент-Ендрю виявилася гарненькою побіленою капличкою із дзвіницею і восьмигранним шпилем. Вона притулилася до зеленого парку неподалік від центральної в’язниці. Водій зупинився в місці, де тротуар плавно переходить у проїжджу частину, привернувши увагу групки хлопчаків, які гралися на сходах церкви. Побачивши автомобіль, вони так зраділи, що забули про гру і кинулися до нас досліджувати цікаву штукенцію. Облишивши водія захищатися, ми з Не Здавайся увійшли до церкви.
39
Гуркхи — британські війська в Індії, набрані з непальських добровольців. Брали участь у придушенні антиколоніальних повстань в Індії та в англо-сикхських війнах.