— Пан Броневський[13] розповідає, що два роки тому турецький султан видав фірман[14], щоб її пили всі правовірні, — пояснив Грохольський, задоволено підкреслюючи свою близькість до вищої верстви Речі Посполитої.
— Дійсно, смачна штука, і яка запашна, — захоплювався пан Бжеський.
Настрій його підвищився. Все на світі здавалося чудовим, забарвилося сонцем і радістю.
Метрикант випив склянку і заметушився. Він поспішав на посаду до королівської канцелярії. Ще раз пообіцяв він прискорити справу пана Бжеського.
— Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана, — додав він, цілуючи Анелині ручки.
Коли Маєвський вийшов, а Грохольський наказав почастувати супутників Бжеського, Анеля весело заплескала в долоні і сказала братові:
— А тепер Єрзюня розповість тобі, як він за тебе клопотався. О, це надзвичайно цікаво! Наче «Декамерон» Боккаччо. Ну, Єрзюню, ну, не відмовляйся. Все з початку аж до кінця, як ти мені розповідав, коли я хворіла.
— Скоряюся своїй прекрасній дамі, - вклонився Грохольський. — Але підемо звідси. Не варт розповідати все при хлопах.
У будуарі померлої дружини метриканта було затишно і тепло, як в оранжереї. Пахло мускусом і трояндовою олією. Анеля залізла з ногами на диван і обклалася бісерними подушечками, на які хлопки пана метриканта витратили чимало часу й очей. Пани розташувалися біля кана, де палали березові дрова, і запалили люльки, пускаючи дим в його кратер.
— Ну, Єрзюню, ну! — квапила Анеля.
Пан Грохольський затягся востаннє і розвів руками:
— Від тебе не відкрутишся. Напала, наче сарана.
І, звернувшись до Бжеського, пояснив:
— Власне кажучи, нема чого й розповідати. На тронному засіданні посольська ізба зажадала, щоб негайно розподілили вільні посади і крулевщизни. Король довго відмовлявся, а ми настоювали. Тільки вчора він, нарешті, дав згоду, і тепер королівська канцелярія видає кожному грамоти.
— Ну, от!.. І зовсім не так… Ти розкажи, як ви змовилися ще на соймику, як ти зняв там бучу. Ну, Єрзюню, коханий! Ну, хіба ж це так важко?!
Грохольський розреготався.
— Я гадав, що вельможна пані — серйозна жінка, а не маленьке дівча, закохане в. казках. Ну, слухай уважно, маленька Анелько! Коли ми з'їхалися на соймик, пан Домушко, пан Кособудський і пан Червінський, небіж старої пані Німцевичевої, заговорили про те, що дехто із співучасників Московського походу залишився без нагороди, а тому треба перш за все вимагати, щоб і вони щось дістали. Адже, не з їхньої вини зрадливе боярство обрало на московський трон це попеня…[15] Ми чесно билися за королевича Владислава[16]. Я цілком згодився з ними. І зауважив, що пан Бжеський теж постраждав від примх фортуни в тому поході і…
— Ще й як! — палко вкинув Бжеський. — Я вийшов у похід з цілою валкою майна та припасу, а хлопи князя Пожарського відбили все до останнього ременя.
— Те ж саме казав і я. Панство нас підтримало і внесло до регуляміну[17] послам вимогу домагатися справедливої винагороди всім, хто постраждав у поході.
— Я ніколи не думав, що пан є такий мудрий державний діяч, — захоплено вигукнув пан Бжеський — але millе раrdоns[18], я вдруге перебив пана.
— Коли ж нас обрали послами і ми з'їхались до Варшави, я насамперед довідався у пана метриканта, які маєтки ще. не розподілено. Мені здавалося, що краще взяти Дике Поле, ніж литовські ліси та болота. Але я все ж таки одвідав Вишневецького, а Вишневецький каже, що там є сила козацьких хуторів і навіть сіл. Грунт там — чудова чорноземля, і взагалі — це справжній едем[19]. Те ж саме каже і пан метрикант. Тоді я остаточно вирішив домагатися цього «пустиря», як каже пан Маєвський. Боротьба була довга й уперта, але я переміг.
Анеля слухала, кокетливо вигинаючись на канапі, але знов не витримала і схопилася з місця:
— Єрзюню! Ти мусиш. розповісти все-все. Рогмунд — мій брат. Хай він знає, що він для тебе такий же дорогий, які я. Отже, розповідай все по черзі.
Грохольський усміхнувся, підкручуючи вуса, що стирчали двома стрілками над його гостренькою борідкою за модою Генріха Валуа[20], і казав далі, задоволений з враження, справленого на гостя:
13
Мартин Броневський — польський посол у Туреччині, що залишив цікаві мемуари про східне життя.
15
Попеня — московський цар Михайло Федорович Романов. У Польщі звали його «попеня», бо батька Михайла Федоровича було силоміць пострижено в монахи під ім'ям Філарета. Філарет довго перебував у польському полоні, а потім, повернувшись до Москви, був обраний на Московського патріарха.
16
Королевич Владислав — син і спадкоємець короля 3игмунда ІІІ; Владислав королював по смерті батька під ім'ям Владислава ІV.