Жолкевський простояв ще кілька день у цоцорських шанцях, але втрати зростали, люди мокли під дощем, відвологлий порох не спалахував, i гaрмaти замовкли. Допомoгa не підходила, та й не було звідки її чекати, і Жолкевський зрозумів, що треба пробиватися до кордону.
Двадцять дев'ятого вересня почався розпачливий відступ. Йшли табором, оточені і переслідувані ворогом. День і ніч турки наскакували на знесилене військо, не даючи тому ані поспати, ані перепочити. Шість днів і шість ночей тривав цей пекельний похід, і в ніч на шосте жовтня, за дві милі від кордону Речі Посполитої, коли залишалося останнє зусилля, військо відмовилося слухати накази коронного гетьмана.
Панські загони кинулися тікати, магнати та регіментарії здавалися у полон, рятуючи власну шкуру, а турки скористалися з нагоди і всією масою накинулися на рештки знесиленого, п'яного від безсоння і розпачу війська. Через кілька годин армія Станіслава Жолкеського вже не існувала.
Сірий, похмурий світанок освітив бойовище. Кілька тисяч загинуло в полі, гетьман польний[289] Конецпольський разом з Яном і Лукашем Жолкевським потрапив у полон. З восьми тисяч коронного війська повернулося на батьківщину лише вісімнадцять чоловік.
Татари і турки вещталися бойовищем, добивали поранених, роздягали забитих. Іскандер-баша отаборився на мicцi своєї перемоги і наказав поставити тут свій намет. Пepeд ним зростала піраміда відтятих голів, аджем-оглани складали їх у барила і пересипали сіллю. Треба було приставити голови до Стамбула і, настромивши на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків.
Голову Станіслава Жолкевського та інших командувачів засолили окремо. І довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки виклювали їх гави. А Самійло Корецький, Струсь і обоє Жолкeвські довго томилися у підземних казематах Єдикуле — семивежного замка, забувши сонячне світло і подих вільного вітру.
Медже
Чорне небо палахкотить блискавицею. Вітер лине зі степу сухим запахом колосся, волошок і чебрецю. Наче річка з островами, тече над головою Чумацький Шлях, зорі здаються тьмяними, низенькими, золотавими. У хаті жарко. Не відсвіжує навіть вітер, хоч і б'є він у вікно і звиває завіску вітрилом. Тремтячий відсвіт блискавиці на мить вихоплює з темряви стіни, пічку й кутки — і знов глибокий морок і тиша. Тільки сухо й дзвінко тріщать в саду цвіркуни та шарудять стривожені тополі.
Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю.
Що робити?
Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев'язані ниточками, а зараз… Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.
Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.
Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.
Народилася вона торік навесні, коли спадали з яблунь білі пелюстки, а в гаю розквітли молочними крапельками конвалії. Влітку блукала тим гаєм Медже і жадібно вдивлялася в риси дитини. Хотіла і не могла вгадати, чия вона — Ібрагімова, Свиридовичева; чи то тих двох, що затягли її у темну щілину в жахливу ніч козацького нападу…
Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.
Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина — крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді — чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!
Жадібно ловить вона її усмішку у перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово «нене», — Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.
І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині матері волю.
— Рости! Рости! — хотілося їй крикнути немовляті. — Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної, кримської землі, такої прекрасної — і принадної, начеб природа з'єднала в ній всю красу, яка тільки буває y світі!
І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.
Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.
— Одружиться. Візьме собі ханум, — подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.
Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона хати гнилу і мерзлу капусту, палила в печі солому і підмазувала глиняну долівку.
Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.
— Ще наврочить або зачарує, як усі бусурмани, — говорила вона і плюскала у побитий полумисок трохи борщу та кидала їй скибку хліба. — Чи то мало було жінок осавулові?!
Але потроху лагідна покірливість Медже притамувала її огиду, і коли Свиридович вигнав татарку до хатини в садку, баба Палажка обурилася.
— От собака! Жінці родити час, а він її з хати жене до того чортового лігвища.
І з буркотінням попленталася подивитися, що там робить Медже на новому місці.
— Е, та ти, молодичко, не так робиш, — не витримала вона, бачачи, що Медже робить рідку побілку. — Підсип крейди. Та не жалій. Ще жменю! Ще! Та борошна, щоб не обсипалося.
І, помітивши, що Медже ледве розгинає натруджену спину, раптом вихопила в неї щітку і майже сердито гримнула:
— Лягай! Хіба ж можна так надсаджуватися! Про дитину й забула… Ех, ти!.. Та яка з тебе мати!..
Медже розгублено і ніяково посміхнулася, а баба Палажка постелила на лаві, вклала татарку і, як не поривалася Медже підвестися, суворо сварилася на неї карлючкуватим пальцем:
— Лежи! Лежи! Нема чого підводитися. Сама впораюся.
І стільки турботи і ласки почула Медже в бабусиному буркотінні, що на мить здалося їй, ніби лежить вона в Чабан-Таші, в рідній саклі, і, як у дитинстві, метушиться над нею стара знахарка Тайфіде.
Допізна поралася у хаті баба Палажка, а коли пішла до себе, хата була чисто вибілена, долівка і піч підмазані глиною, посуд і речі розкладені по полицях і розвішані по жердинках, а в повітрі стояла легка пара від вогких стін і добре натопленої печі.
Кілька днів одвідувала баба Палажка Медже, показувала, як палити в печі, як закривати затулку, щоб часом не учадіти, і щодня незатишний барліг передержіїв ставав чистішим, затишнішим і привітнішим.
Взимку Медже багато нашила пелюшок для немовляти. А баба Палажка замовила тесляреві колиску і сама з буркотінням вбила у сволок залізний гак.
І з ненависті до Свиридовича несвідомо народжувалася ласка і жалість до скривдженої татарки. Поки Медже жила в панському будинку, ходила в грезетових сукнях з плоєними брижами, наче в білому щільнику, — вона ненавиділа її, як панську полюбовницю, а тепер жалість не давала їй спокою. А коли старий Ничипір погнав татарку робити у полі, вона розлютіла: