— Стерво він, Максимка, он що! В Сагайдака весь час крутиться. Пісень про нього співає. До панів на бенкети ходить, на кобзі грає. Погладшав. Морда, як окіст.
— А у похід ходив Максимка? — з зусиллям розпитувала Медже, хоч Терешко боляче вразив її своїм словом.
— Ходив. Та люди билися, а він, як баба, у таборі сидів. Проте здобичі привіз повні торби. І тобі шуби, і тобі шапки, і хутра, і пояси… Хату собі будувати збирається.
Новини і хвилювали, і тішили Медже, і раптом вона з жахом згадала, що взяла сплатити Вовківні заповітний уламок дукату і загубила його десь у степу. А знівечене горем серце мліло і тріпотіло при думці про молодого козака.
Тон Терешка стає сухий і ворожо-насмішкуватий, але Медже треба довідатися про все-все. Вона перемагає замішання, дивиться кудись убік і питає про найголовніше, що давно вже мучить її жорстокою і неухильною підозрою, тому що так давно нема від Максима звісток.
— Ну, а ханум у Максима є?
Терешко спльовує крізь зуби і недбало кидає:
— А чорт його зна! Певно, є, бо видно, що людина збирається одружитися. Навіщо б йому хата була?!
Терешко нічого не каже напевно, але Медже здається, що вона почула моторошну, недоказану новину… Вона в'яне, зщулюється у купочку, як мімоза[290] від грубого дотику. Нема про що їй говорити далі… А очі невідступно дивляться на вогкий горбок, під яким спить її люба дитина. І щось подібне до сорому, що крім дитини хтось інший досі жив у її серці, заступає її очі сльозами. «Прости!. Прости! — кричить її серце. — Тебе одного мусила я любити! Лише тебе. Чи не тому відібрала месниця-доля, що іншого пустила я до серця свого!»
Терешко не розуміє, що сталося з татарочкою, і довго, докладно розповідає про козаків, про Тимка, живцем замурованого у монастирських печерах, про панів радців, що обрали до ради рудого Кузьменка.
Медже не слухає, у думках кличе своє немовля і раптом скрикує у нестямі:
— Мовчи! Мовчи! Він спить у землі, а ти… Не можна тут казати про живі!.. Він отут спить! Мені із ним треба…
Терешко уриває на півслові, раптом пригадує нічну розмову в степу, стягає шапку з голови, зосереджено дивиться у землю і довго чухається і зітхає.
«А що, коли дійсно це його дитина?»
І думка, що Медже колись пізнає в ньому гвалтівника, охоплює його таким жахом; що слова засихають у нього на губах, наче підкошена трава під липневим сонцем.
Довго мовчить, він, а потім питає:
— Згодом буду я в Києві. Що переказати Максимові? Медже підводить голову і зиркає на козака, сухими, палаючими очима:
— Нічого, — карбує вона. Не треба! Хай мене Ахмет забирай до себе. До Каффа підемо, у свій країна.
Два дні прожив Терешко на хуторі Свиридовича. Він чекав товаришів, щоб разом вирушити до Базавлуку, а вони десь забарилися.
Медже майже не розмовляла з ним. Гордість і несвідомий сором за своє розбите кохання не давали розпитувати про Максима. Соромно було і перед втраченим немовлям за мрії про щастя. Гіпнотичною силою вабило її під стару липу, на крихітний могильний горбок. Годинами сиділа вона біля нього, іноді плакала, іноді співала колискових пісень, і тоді їй здавалося, що це не могила, а справжня колиска, уквітчана чорнобривцями і степовою м'ятою.
Вона майже не приходила до челядні, заглиблена в своє горе, самотність і розпач. Баба Палажка кликала її обідати або вечеряти і, не докликавшись, насипала миску борщу з кращим куснем м'яса і йшла на могилку, знала наперед, що сидить біля неї змарніла татарочка з великими блакитними очима, повними сліз і безкрайої туги.
— Їж, серденько. Гріх так побиватися. Cамa ще помреш, не дай господи, — приказувала вона. — Танеш як свічечка. Самі очі зосталися — як ті криниці під небом.
— Хай помираль — беззвучно посміхається Медже. — Я там його няньчити буду. Нікому не треба татарський жінка. Свій козацький кращий.
Якось увечері, коли Терешко сидів на ганку з старим Ничипором і награвав на сопілці якоїсь сумної пісні. Медже зупинилася у кущах бузинника, і до нестями захотілося їй ще раз повернути ніж у рані, розпитати, довідатися про Максимку, але соромно було говорити перед дідом Ничипором. А дід, як на гріх, поринув у спогади і довго і нудно розповідав про походи Самійла Кішки.
Росяна прохолода линула з степу, віяла запахом м'яти і полину. Клякли ноги. Медже не виходила з кущів, очікувала, коли старий закуняє, та так і не дочекалася: баба Палажка покликала їх вечеряти, а потім Терешко вклався спати — перед дорогою.
А коли поїхав Терешко, стримано попрощавшись із нею і, мабуть, радіючи з того, що не виказав своєї таємниці, вона кинулася йому навперейми городніми стежками, порослими споришем і лободою, і все вимахувала худорлявенькою рукою у короткому обірваному рукаві.
Терешко не обертався, не чув за тупотінням коня її благальних покликів. І, захлинаючись, впала Медже на дорогу, обличчям в оксамитову куряву, а потім весь день аж до місячних присмерків шукала на битому шляху ганчірку з уламком золотого турецького гасене.
На роздоріжжі
Знов прийшов і минув день святого Іллі, і корона знов не сплатила грошей козацькому війську. Перед виступом у свій останній похід Жолкевський писав королю, що треба мати ці гроші готові, але спочатку спитати козаків, чи виконають вони постанови комісії, і виїдуть з староств та маєтків. Грошей в державній скарбниці не було, але козаків дійсно спитали, і цього разу тон панів бринів суворіше, ніж торік, коли козаки були потрібні для походу в Mocковщину. Тепер можна було з ними не панькатися.
Проте козаки і непослушне поспільство тільки посміювалися з панських вимог, а коли пани почали загрожувати, — підпалювали скирти і клуні, млини та комори, а іноді руйнували весь фільварок вщент. Панство лютувало, шмагало канчуками кожного п'ятого на селі, хапало призвідців, карало їх на горло, але такі кари тільки підливали олії в огонь.
Скипала земля. Спочатку спроквола, потім усе ширше і ширше.
Повставали повіти і волості, і недурно судові акти називали ці криваві дні «часом козацьким».
Повстали в Радомишлі монастирські хлопи. Вели їх рудники та будники, рубачі та курачі, що, мандруючи з села в село, із міста до міста, втрачали покору і страх перед панами, втрачали довір'я до старих дідів та попів і, замість мовчазної покори й слухняності, шукали правди і права, де словом, а де и ножем…
Вздовж Тетерева та Ірпеня повстанці збиралися в сотні і вписувалися до козацького війська. Згоріла Котельня. Полум'я повстання пішло далі до Острога, Ярослава і Володимира. Овруцький та Житомирський повіти були спустошені. Тільки де-не-де стояли островами міцні муровані замки магнатів. Мешканці зруйнованих містечок приєднувалися до селянського руху і собі палили панів. Відгукнулися й Київщина з Наддніпрянщиною — аж до Терехтемирова. Київське воєводство теж було спустошено.
Королівські універсали закликали до миру і заспокоєння, умовляли селян розійтися по домівках і не збиратися у ватаги і купи. Їх вичитували по магістратах, майданах та церквах, але купи й ватаги козацькі не тільки не розходилися, а, навпаки, зростали й зростали.
Сагайдачний бачив і розумів, що це початок стихійної селянської війни, невблаганної, як ураган, і згубної для панів, наче повідь. Чимало ватаг і загонів приєднувалося до його війська, і наприкінці літа воно мало не подвоїлося. І тоді постало перед ним велике питання: на чиєму боці виступати в рішучій і останній боротьбі?
Обеззброєна і безладна Польща з пихливим і шаленим панством була зрадлива і скупо сплачувала військові послуги. Та й що можна було витягти з її порожньої кишені?! А головне, шляхетство швидко забувало допомогу козацького війська і всі лаври і славу привласнювало виключно собі.
Але не тільки гроші і слава потрібні були Петрові Конашевичу.
Йому була потрібна влада, незаперечна, міцна й тривка, мало залежна від легковажних й чванливих старост і воєвод, якою не треба ділитися з п'яницею Бородавкою, ані з якимсь іншим козаком, хто зумів би взяти за серце або загнуздати запорозьку голоту. Бажалося того чарівного і хмільного почуття, коли кожне слово, кожен рух твій — закон.