І раптом пригадує Солоницю…[291]
Козаки загартовані, окурені порохом, але чи багато залишилося їх, цих витривалих вояків? А молодь, втікачі від панського поневолення, молодики, аргати і хутірські передержії? Адже ж вони й шаблі не вміють тримати, а якщо і вміють, то ще не стійкі в бою і піддаються отрутним промовам різних Барабашів. Перша поразка — і зрадять вони його, видадуть коронному війську.
Ну, а якщо з панами?
Важкувато буде приборкати повсталу голоту. Але, склавши посполите рушення, реєстровиків і ландскнехтів… Добре було Жолкевському приборкати Шаула з Наливайком, коли козаків була жменька. А тепер?.. Та за таку перемогу мало гетьманської булави з королівською грамотою!.. Хай додадуть значне староство та двірську гідність, як належить магнатові. Хай зроблять його сенатором, членом особистої королівської ради, як гетьманів коронного і литовського. Але тоді хай не пробують втручатися у справи козацтва. Цього він не дозволить нікому: ані варшавським комісарам, ані голоті з своїми ватажками. І тоді годі терпіти Бородавку. Адже ж виходить справді якесь дике становище: на Низу один гетьман, а в Києві — другий, на чолі того війська, що зібрав він для походу в Московщину. Юридично Сагайдачний тільки старший над військом козацьким, щось на зразок королівського або соймового комісара, як Якуб Собеський та Осолінський в Московщині, і на Базавлук він не може з'явитися, хіба що як представник королівського уряду, людина без певних обов'язків або, нарешті, як підлеглий Бородавці старшина, полковник Київського полку…
Сагайдачний люто скрипнув зубами. Хай більше нема Барабаша, але ж цей дикий бугай, цей п'яниця!.. О, як він ненавидить його за зухвалі промови, за хрипкі, уривчасті вигуки! Знищити його, стерти на порох — це найголовніше. Це перш за все! Але для того, щоб колись зашморгнути його жилаву товсту шию з такою м’язистою потилицею, — для цього треба перш за все примусити голоту повірити собі, кинути їй якісь нові смачні і пахучі принади, після яких Бородавчині вигуки здаватимуться сірою, прісною жуйкою, якоюсь проскурою після масної солодкої паски.
Воля?
Земля?
Привілеї?
Геть митниці й фільварки?
О, він знайде потрібні гасла, він вигадає такі принади на які кинуться всі і тоді Бородавка буде обійдений і обдурений. Хай тоді виригає степовому вітрові та дніпровим порогам яку завгодно лайку і загрози, аж поки добре зсуканий мотузок перехопить йому шию.
— Vае victіs, — вимовив уголос Сагайдачний і в'їдливо розреготався.
І раптом очі його впали на аркуш паперу, списаний карлючкуватими літерами, начеб писала людина, не звикла до європейського шрифту.
Це була доповідь вірменського шпигуна з Царгорода.
Новини були надзвичайно тривожні. Після Цоцорського бою і загибелі польської армії зібрався в Біюк-сараї диван і вирішив не розпочинати мирних перемов з Ляхистаном і вважати Цоцору за перший удар по його могутності, але не за остаточну перемогу. Такої думки дотримувався великий візир Алі-баша, а за ним і сам падишах.
Сагайдачний перечитав листа, покрутив його між пальцями і замислився.
Ну, а якщо це дійсно війна, примарою якої лякав він Варшаву вже чимало років? Тут треба було мати чимало такту і доброго розуму, щоб нe втратилася рівновага. Цього року, наприклад, він ні в якому б разі не вийшов у Чорне море… Hy, а Бородавка — хіба він щось тямить у високій політиці?! А проте…
І раптом думки Сагайдачного переходять на інше.
Припустімо, що війну оголошено і що турки переступають кордон. Тоді що? Поспішати на заклик короля, поставивши йому певні вимоги, або дотримуватися нейтралітету і байдуже дивитися, як гине Польща під навалою турецького війська?
І тоді, у слушну хвилину перейти на бік падишаха, перетворитися на його васала або наглим нападом розбити Османа, пересиченого перемогою? І тоді пред'явити Варшаві її векселі?
І знов чітко і різко лунають кроки Сагайдачного, і, зсунувши брови, думає Петро Конашевич…
— Батьку, — раптом окликає його Максим-кобзар, — пан воєвода приїхали.
Сагайдачний рвучко обертається, зусиллям волі зганяє з обличчя турботу і рушає назустріч Замойському з привітною і благодушною всмішкою:
— Радий вітати вельможного пана у своєму нудному парубочому лігвищі, - низько схиляється він перед воєводою, хоча гість годиться йому в сини.
Замойський тисне Сагайдачному руку і відповідає однією з тих фраз, яких так багато у світських людей, але коли пахолки мовчазно зникають за дверима, кидає на стіл крислатий капелюх з страусовим пір'ям і схвильовано падає у крісло.
Сагайдачний запитливо дивиться на гостя. Томаш Замойський сам не свій: певно, трапилося, щось надзвичайне.
— Пан гетьман чув, що діється у Стамбулі? — кидає він, втрачаючи свою витримку.
Він такий схвильований, що навіть забув запитати, як здоров'я господаря.
Сагайдачний ледве помітно підводить плечі і всміхається з таким виглядом, ніби каже: як йому, мовляв, знати державні таємниці, а сам підсовує гостеві кращий турецький тютюн. Але Замойський відмовляється курити і веде далі, плутано і нервово:
— Я дістав листа… Один з молдавських бояр сповіщає пана Отвіновського, що султанські бунчуки виставлені перед Біюк-сараєм.
Сагайдачний мимоволі підводить голову. Цього він дійсно, не передбачав.
— А пан гетьман розуміє, що визначають ці бунчуки? — схвильовано питає воєвода.
— Знаю, — ронить Петро Конашевич. — Війна під особистим проводом падишаха. Ну що ж, Осман — юнак сміливий, войовничий. Він жадає слави і подвигів. Кажуть, ніби він найкращий стрілець свого війська?
Тепер Замойський знизує плечима:
— Не в цьому річ, вельможний пане. Тепер у нас осінь, холод, бездоріжжя. Але навесні… Адже ж нема в нас війська, нема! Розумієте? Ані жовніра! За півроку повинні ми створити військо.
Сагайдачний слухає уважно і зосереджено, з таким виглядом, ніби прийшов на похорон впливового вельможі. Мовчить і зважує кожне слово, кожну дрібницю. Багато що йому ще нe ясно, і замість відповіді він питає:
— Що ж вирішили його мосць найясніший пан круль та вельможне панство?
Замойський поквапливо витягає пергаментний згорток:
— Ось універсал про скликання надзвичайного Вального сойму. Я дістав його вчора надвечір. Мої писарчуки всю ніч не спали, переписуючи його, і зараз драбанти мчать у всі кінці воєводства з його засвідченими копіями. Адже ж елекційний соймик[292] мусить зібратися за два тижні. Крім того, пан круль просить мене довідатися про думку вельможного пана гетьмана, як мужа громадського, відданого ойчизні й короні, щоб пан допоміг ойчизні своїм великим досвідом у справі організації нового війська.
Легкий червінь виступає на щоках Сагайдачного. Он як! Не написав йому просто, не запросив особистим листом, щоб не дати документа, де мусив би назвати його гетьманом всієї Русі, як це зробив торік у Московщині Владислав. Знов хитрує! Знов викручується!
А очі не моргають і просто дивляться на Замойського, і губи ронять удавано спокійні слова:
— Якщо Осман збере всі свої сили, доведеться нам схрестити мечі з півмільйонною армією. Скільки ж зможе виставити Річ Посполита? Якщо новий гетьман коронний вирішить закликати до зброї грицьків, яким, за виразом пана Жолкевського, належить тільки свині пасти та землю орати, — в'їдливо посміхається Сагайдачний, — тоді можна сподіватися набрати тисяч з півтораста. При співвідношенні одного вояки на трьох турків:- nоn desperandum est de victoria[293]. Тільки пам'ятайте, вельможний пане: не можна баритися. Навіть зараз, до сойму, треба вжити негайних заходів.
— Надіслати посольство на Базавлук? — напівзапитливо звів очі Замойський. — Або просити вельможного пана гетьмана розпочати формування нового війська?
Сагайдачний помовчав з хвилину, нібито вивчаючи свого співрозмовника, потім поклав руку на стіл:
— Поговоримо, вельможний пане, одверто. Вельможному пану добре відомо, що в козацькому війську більш хлопів та ремісників, ніж уродзоних козаків. Але зараз ці люди є єдина сила, що має змогу врятувати ойчизну від знищення і загибелі. Тому треба обіцяти цим людям щось більше, ніж звичайну платню. Пристрасті надто розпалені. Ніхто з людей доброго розуму не заплющує очі на те, що ми напередодні хлопського повстання. Отже, не одна, а дві жахливих небезпеки постали хмарою над нами. І ще невідомо, яка з них жахливіша… Адже ж перед Османом можна кінець кінцем — як це не боляче і не ганебно — капітулювати, а з хлопством ми позбавлені навіть цього порятунку. Отже, треба негайно пустити чутки про те, що турки йдуть стерти козацтво з землі і обернути всю Русь на пустиню, а потім заселити її турками. Це навіть не буде перебільшенням або ріа fraus[294], це сама лише свята правда. По-друге, треба негайно розпочати збирання і підготовку доброї зброї на кожному фільварку, хуторі і селі. І нарешті — і це найголовніше, — треба посіяти певність, що на цей раз корона дійсно своєчасно, сумлінно і ретельно виконає свої обіцянки, тобто значно збільшить реєстр, припинить розшук втікачів і вважатиме за уродзоного козака кожного, хто стане грудьми на захист ойчизни, бо ж знаєте нашу голоту: досить Османові пообіцяти їм волю — і вони, зраджені кілька разів марними обіцянками корони, раптом перекинуться на турецький бік.
292
Елекційний соймик — з'їзд шляхти даного воєводства для обрання депутатів (так званих послів) на загальнопольський сойм у Варшаві.
294
Благочестиве обдурювання, тобто коли для віри або іншої мети когось у чомусь обдурюють (лат.).