І марно астрономи і ворожбити з мечеті Селіміє[307] і з обсерваторії Саад-ед-Діна по той бік майдану Топ-Хане наказували й радили падишахові залишитися в Стамбулі. Осман уперто стояв на своєму.
Тоді зібралися візири з усіма іншими вельможами Стамбула від дефтердара і нішанджі до кадіаскера[308] та реїс-ефенді[309] разом з шейх-уль-Ісламом і муяті. Всі, як один, говорили, що похід у далекий і холодний Ляхистан небезпечний і небажаний тому, що коротке літо в Ляхистані і три чверті року триває там пекучий холод, згубний для війська з південних країв. А до того ж не годиться падишахові вирушати з Стамбула і лишати країну без свого мудрого всевидющого ока, бо серце всесвіту мусить стояти, як сонце, посеред небесної бані і на всі боки вилучати проміння своє.
І знов ніщо не похитнуло упертості молодого падишаха. Один лише великий візир Алі-Баша, так званий Гюзельдже, тобто красунь, підтримував войовничий дух падишахів і все нашіптував йому, що час шукати слави Тимура і Чінгіс-хана і покарати Ляхистан за зраду, бо ще Мурад, дід Османів, проголосив себе протектором і заступником Ляхистану, підніс на трон його свого прибічника — Стефана Баторія і наклав на Ляхистан данину-харач на користь кримського хана, а тому Ляхистан став таким же васалом Стамбула, як Молдавщина, Волощина та Трансільванія. А тепер Ляхистан ухиляється від сплати харачу і не приборкує козаків, отже, він постає проти свого володаря і ласкавця, і треба його розчавити, знищити, стерти з землі.
Слова Алі-баші падали на добрий грунт. Осман глузував з прикмет і порад і стягував військо з усіх кінців своєї держави, і в сьомий день місяця джумажиль-ахира[310] наказав нап'ясти свій намет на майдані Дауд-баша за муром Стамбула, а через дванадцять днів вирушив у похід.
Алі-Баша недурно роздмухував войовничий настрій султана. Він розумів, що лише війна на деякий час злютує кров'ю нетривку державу Османа.
Надмірні податки довели населення до жахливих злиднів і здичавіння. Сірія і Мала Азія вже двадцять років кипіли у полум'ї невпинних повстань, і населення їх не скорялося падишахові. Марні були найжахливіші страти, тому що тубільці або гинули зі зброєю в руках, — відстоюючи свою волю, або тікали у гори і безкраї пустині, де тільки леви і скорпіони жили біля колодязів і джерел.
По містах беглер-беї, валі та сардари змінялися зі швидкістю днів на схилі людського життя, і кожен новопризначений, купивши в сералі посаду, починав продавати посади підлеглих собі урядовців, а вони дерли з тубільців останнє, щоб якнайшвидше повернути витрати на своє призначення. Навіть яничарські гідності та бойові винагороди купувалися й продавалися, наче кавуни або дині з баштана, і тому, що яничари були звільнені від будь-яких мит і податків, покупців знаходилося на них багато. На випадок війни такі фальшиві яничари виставляли замість себе наймита або давали сераскерові[311] хабара, тому сераскери збирали значно більше грошей, ніж воїнів, а знесилені здирством люди бралися до зброї й вимагали страти своїх катів або забивали їх, щоб через деякий час загинути під ятаганами карних загонів.
І тоді ще нижче хилилися беззахисні голови, а ватажки повстань або гинули по катівнях, або деякі з них продавалися урядові і за покору діставали вигідну посаду і з визволителів перетворювалися на таких же здирців, як ті, з якими весь час воювали.
Але не всі ватажки продавалися урядові. З багатьох провінцій Стамбул роками не діставав ані парички податків. А Осман вимагав і вимагав грошей. І в вимогах своїх спирався на спагі та яничарів.
Проте й вони ставали непевною підтримкою. Через знецінення монети та через дорожнечу яничари почали крамарювати і головним чином довозити кіпрське вино. Незабаром усе узбережжя Босфору і околиці Адріанопольської брами вкрилися їх тавернами і остеріями, де можна було випити і попоїсти, пограти у кості і в карти, до непритомності накуритися опіуму або годинами смоктати каву і наргіле під співи дзвінкоголосого ашуга або під барвисті оповідання єгипетського казкаря.
Довго не звертав на це уваги Осман, але після страти Мохаммед-хана вдача його різко змінилася. Він став відлюдний і мовчазний, уникав товариства і розваг. Годинами блукав він палацовими садами або тижнями полював у скутарійських та румелійських лісах на вовків і вепрів, навіть не гребував дрібною дичиною. І, повернувшись до Стамбула, замикався в Біюк-сараї і махав рукою на всі справи, і тоді лише муфті та дервіші мали до нього вільний доступ.
Вони тлумачили йому, що все лихо походить від розладу й падіння побожності й звичаю. І Осман підпадав під їх вплив, видавав суворі закони проти розкоші і навіть скарав на смерть п'ятнадцятьох вільнодумців за те, що вони вивели своїх жінок з-за грат гарему і дозволили їм скинути фередже. Він почав будувати мечеті і дарував їм багатющі вакуфи, і палко повстав проти кави і тютюну, вина і опіуму, що за виразом кращих поетів, стали чотирма кутами дивана насолод, а за виразом фанатиків-дервішів — чотирма стовпами намету похоті й гріха і чотирма слугами шайтана.
Яничари обурились на падишаха, а Осман грав з вогнем і жорстоко карав їх за розпусту. Часто переодягався він звичайним горожанином. З двома-трьома агами обходив вночі Стамбул та околиці, одвідував гральні притулки й таверни, будинки розпусти й дешеві грецькі їдальні, де гостро пахло пряними підливами, плациндами і свіжою рибою, смаженою на оливковій олії, і пізнавав серед хазяїв і одвідувачів яничарів та спагі, які, за наказом, мусили бути після заходу сонця в казармах. І вранці сипалися на них найжорстокіші кари за пиятику і за порушення дисципліни.
Тоді яничари остаточно відступили від падишаха і навіть не приховували своєї ворожнечі до нього. Одного разу проїжджав він Босфором. П'яні яничари пізнали його з тераси таверни на узбережжі і здалеку показували йому свої чарки, вигукуючи щось образливе. Осман оскаженів і наказав відрубати їм голови.
Яничари притаїли лють, але при кожній нагоді намагалися показати падишахові свою силу і потроху стали карою й бичем Царгорода. Як тільки затримували їм сплату грошей або видавали їм платню неповноцінною монетою, вони відмовлялися від чорби і хліба і вимагали голів візирів і своїх агів, дійсних чи то уявних винуватців несплати. А коли баші і візири приходили умовляти і заспокоювати їх, вони зустрічали султанових посланців градом каміння, а вночі підпалювали місто, щоб надолужити своє чужим майном.
Осман тремтів від люті, скликав диван, надсилав до бунтівників великого муфті Есаада, але навіть біла чалма з золотими смужками втрачала владу над розбурханою стихією, і вони зустрічали шейх-уль-Іслама лайкою і загрозами побити його і навіть падишаха, якщо він сунеться до них у казарми.
Тоді Алі-баша удавався до останнього засобу і скликав булюків та спагі на допомогу.
Спагі давно ворогували з яничарами. Вони смертельно заздрили яничарським привілеям і охоче йшли приборкувати їх, звичайно, захороші гроші, але коли і їм почали затримувати платню і сплачувати грішми, легкими, як лист з мигдалевого дерева, і дешевими, як краплина нічної роси, вони зрозуміли, що яничари мають рацію, і, замість приборкування їх, ладні були з'єднатися з ними.
Повстання було придушене, але Алі-баша зрозумів, що треба за всяку ціну винищити у війську бунтарський дух, і наказав найнепокірливішим загонам вирушити до Едрене[312]. Яничари відмовилися виконати наказ, хоча причина для цього була важлива і невигадана: треба було приборкати повсталих албанців і босняків.
Тоді зрозумів Алі-баша, що лише війна врятує Стамбул від внутрішньої пожежі, і розпочав доводити султанові кончу потребу походу.
Польські дипломати швидко довідалися про його наміри і почали різними засобами добиватися зміни настроїв у Біюк-сараї, але всі їх зусилля розбивалися, як об кам’яний мур, об непохитну позицію Алі-баші. Він або зовсім не доповідав падишахові про різні кроки і пропозиції Ляхистану, або розповідав про них, як доказ того, що Варшава тремтить перед загрозою війни, бо нема в неї ані війська, ані коштів для боротьби, а тому перемога над нею цілком забезпечена і без великих втрат вкриє державу Османів і його самого всесвітньою славою. Осман п'янів від слів Алі-баші, і гнівна зморшка залягала йому поміж брів, коли хтось з вельмож наважувався натякнути на небезпеку такої боротьби. І вельможі замовкали і полотніли, як засуджені на страту.
309
Реїс-ефенді — завідувачі окремими галузями державного апарату, що згодом перетворилися на міністрів.