Осман використав трагедію молдаван, щоб розпалити фанатизм і звірячі інстинкти свого війська, і пустив проти ляхів Кантемир-мурзу з сімома тисячами добірного війська, а на козаків кинув під Степанівці черкеські і турецькі загони. Ось чому ще до з'єднання з козаками і королевичем Владиславом довелося Хоткевичу і Любомирському витримати кілька гарячих боїв.
Чимало відтятих голів і полонених принесли і привели татари Османові, а потім вирушило турецьке військо на північ і в п'ятнадцятий день місяця шеввала отаборилася під Хотином.
Під мурами Хотинського замка, що нагадували Каффу своїми чотирикутними вежами з зубчастими гребенями і бійницями над склепінням брам, стояв сам Хоткевич. Козаки спочатку отаборилися за півмилі від нього, але перед появою турків підтяглися ближче; і стали на березі Дністра.
Йшло військо Османове, оповите хмарами куряви. Здіймали її незчисленні загони, верблюди і буйволи, коні і мули. Чотири слони в розкішних попонах несли важкі гармати, жахаючи своїм виглядом поляків.
З неймовірною швидкістю отаборилися турки. Як міраж у пустині, раптом з'явилося на узгір'ях казкової розкоші місто з пурпурними наметами падишаха і його башів. Намети мали вигляд замків з вежами, палаців і мечетей, увінчаних золотими кулями, прапорами і орлячими крилами. Обабіч входу до султана стояли його бунчуки. А всі сусідні гори раптом побіліли від тисяч наметів, наче там випав сніг. Проміж лісами й болотом став Джані-бег Герай — хан кримський, що прийшов помститися на козаках за Каффу і за Перекоп, за спалені аули, за винищене і взяте в полон населення.
Незліченні племена довгобородих азіатів, чорно-коричньових друзів, караманців, бедуїнів, арабів, сірійців та мecoпoтaмцiв ставали, де кому припаде до вподоби, разом з своїми отарами, табунами і верблюдами, що здіймали куряву, наче туман. Ліси списів коливалися над загонами і племенами. Барвистими водопадами спускалися вони з перевалів і сідловин. Пронизлива східна музика: бубни, барабани, роги, зурни і литаври, — кінське іржання, крики погоничів, команда і співи зливались в оглушливий хаос. Блищали списи. Вітер розгойдував бунчук і корогви. Вгрузаючи в землю, тяглися гармати.
Рицарство і козаки вийшли на вали і мимоволі замилувалися загрозливою і повною величі картиною, і перед барвистою розкішшю турецького стану всі їх вбрання і намети, ронди і кунтуші, шоломи з пір'ям і панцери раптом здалися жалюгідною сухозлотицею мандрівних штукарів.
Турецьке військо було знесилене важкими переходами. Коні гинули від перевтоми і надмірного вантажу, а воїни з тропічних країн хворіли від холодних і вогких ночей. Але Осман не дав їм перепочити і наказав готуватися до бою.
Почалися гарцювання. Черкеси і араби, бедуїни і осетини, друзи і сірійці з пронизливим вереском вилітали з турецького табору і мчали, як навіжені, схилившись до кінських грив, з гиком проносилися під самим польським станом, посилали ляхам гострий поглум з дротиком або отруєною стрілою і викликали на двобій сміливого, та, не знайшовши собі супротивника, окреслювали в шаленому гоні широке півколо і звільняли місце для інших.
Гарцівників ставало все більше й більше. То рицар, то козак не витримував гострих поглумів і шаленого чвалу, коли вершник зливався з конем у вихорі грив і вбрання, блиску шабель і ятаганів і, підостроживши коня, мчав навперейми і збивався з бронзово засмаглим друзом або сірійцем у смертельній і хмільній боротьбі.
Падишах з узгір'я дивився на гарцівників. Він втомився від довгого нічного переходу і ліниво розвалився на пурпур них подушках, розкиданих по килиму біля намету. Аджем-оглани та євнухи метушилися навколо нього і подавали йому наргіле і шербети з конійських лимонів і ароматних казанлицьких троянд або зорові трубки різного розміру й сили. А колишній євнух Гасан, нині єгипетський беглер-бей і командувач єгипетського війська, схрестивши руки на грудях, урочисто й шанобливо пояснював падишахові розташування ворожого війська.
— Он там, ліворуч — окопи молодшого сераскера Любомирського, — на мить відривав він руку від грудей, вказував напрямок і знов притуляв долоню до серця. — Вони доходять аж до лісу, де стоїть Джані-бег Герай-хан. Це праве крило польського війська. Посередині, перед нами, стоять німці — наймане військо під командою Денгоф-баші та інших. З ними разом розташувалися зрадники — угорці і допоміжне військо від цісаря. А праворуч від тебе, світло всесвіту, стоїть над рікою сам великий сераскер Хоткевич-баша з легкою і важкою кіннотою, закутою в панцери аж до копит. А далі армата невірних, але мені не пощастило довідатися, скільки її.
Падишах слухає мовчки, іноді кидає уривчасте негучне запитання. А за ним, схрестивши по-східному ноги, сидить, оповита бруськими газами, султана Хуррем і дивиться в зорову трубу на гарцівників, як дивилася б римська імператриця на криваві двобої гладіаторів або іспанська королева — на бій биків.
— А там, — веде далі Гасан, — за рікою стоїть Владислав-хан з своїм військом і важкими гарматами. А навпроти нього, на цьому березі ріки, біля моста — Сагайдак-бей з козаками. Он там, на пагорку, блищать його бунчуки.
Слова Гасан-баші ллються повільно і плавно, і за тріском пострілів, тупотінням коней і далекими криками не чути, як брязнула зорова трубка, випавши з рук султани, і не видно крізь бруський газ, як пополотніло її обличчя.
— Не плутай! — суворо уриває Осман. — Тепер Бородавка бей козацький, а не Сагайдак.
Але Гасан низько схиляє голову і шанобливо виправдується.
— Так, володарю трьох суходолів. Але вчора бранець-гяур розповів, що військо козацьке вигнало геть Бородавку і знов обрало на свого сераскера Сагайдак-бея, а Бородавці відтяли голову за якусь-то провину.
Тремтить, як очеретинка, султана Стамбула. Руки безпорадно мацають навколо себе і не знаходять зорової трубки. Крихітна мавпочка здогадливо стрибає з подушок, хапає зорову трубку коричньовою ручкою, кумедно наслідуючи Гасана, схрещує руки на грудях і з уклоном подає її господині. Але не всміхається господиня, не кидає своїй улюблениці цукрованого горіха, не пестить її голівку за розум і спостережливість, а мовчки скеровує трубку на пагорок, де біля берега Турле[341] стоїть і дивиться на турецьке військо той, кого чекала вона так довго, з такою розпачливою, невимовною мукою… Але чи то тремтить у неї рука, що так владно керує напіврозваленою, та ще грізною державою турків, чи то нема між козаками Сагайдак-бея, але не знаходить вона його у купці старшини, серед кармазинових жупанів і патлатих шапок.
В полі стає все людніше. Яскравими крапками лежать на пожовклій землі поранені або забиті. То там, то тут б'ються вершники в смертельному двобої і раз у раз падає з коня один з них. Якщо це правовірний, — такі лишається він лежати серед поля, тільки зброю його забирає собі переможець, як законний військовий трофей. Коли ж впаде гяур, переможець на мить стрибає на землю, блимне у повітрі лезо його ятагана — і, сп'янілий перемогою, мчить у шаленім розгоні до пурпурних султанських наметів, і, збивши коня перед падишахом, кидає до ніг володаря трьох суходолів спотворену смертю голову свого супротивника.
Одні з них біляві і бородаті або довговусі. Інші голені з довгими оселедцями, наче гарбузи з довгою необрізаною огудиною. Осклянілі очі абр заведені під чоло, або широко розкриті, ніби здивовані незрозумілим видовищем, а перерублені шиї чорніють застиглою кров'ю…
Осман недбалим рухом наказує складати їх докупи і обдаровує переможця з власних рук золотою монетою, а Гюль-Хуррем дивиться на голови з жахом і з огидою, мало не втрачає свідомості при думці, що ось-ось і голова Сагайдак-бея впаде до Османових ніг… Піти, втекти світ за очі від цього потворного і кривавого видовища, зупинити, притамувати біль серця в грудях… А воно так помірно, так жорстоко відраховує ці жахливі хвилини… і стискається таким болем і мукою… Злякана стріляниною, мавпочка тулиться до султани і тремтячими рученятами намагається замотати собі уші її пишною сукнею. Султана з мукою пригортає її до себе, відчуває, як б'ється налякане сердечко тваринки, і не знає, хто в кого шукає захисту і підтримки: вона у мавпочки чи то мавпочка в неї.