Та й падишах не хотів визнати, що військо його не боєздатне. Безладні орди напівдиких племен, народжених під тропічним сонцем, жахали ворога своєю численністю, галасом і фантастичним виглядом, але вони не знали військового строю, ані фехтування, ані навіть команди, а вогнепальної зброї ніколи не тримали в руках. Билися вони списами, пращами і стрілами, вимоченими в настоянці з гадючої отрути, з соку розкладених трупів та вивару отрутних рослин. Але крізь панцири та кольчуги вони не вражали ляхів і, спорожнивши свої сагайдаки, правовірні захищалися обеззброєними і дикою отарою кидалися на ворогів з дрючка ми й ножами, щоб після першого випалу кинутися врозтіч, збожеволівши від жаху.
А розпещені й свавільні яничари ремствували і відмовлялися битися, бо падишах дає за ворожу голову один-єдиний дукат.
— Чи варт рискувати головою за таку мізерну платню, — волали вони і загрожували агам, візирам і навіть самому падишахові кривавою помстою.
Осман заплющував очі нa ці грізні ознаки і кидав свої загони на хотинські мури й редути ворожого табору. Чотири рази розпочинали правовірні загальний штурм, а перемога все не давалася зеленому прапорові з півмісяцем. Гинули коні, гинули спагі й болгарські гайдуки, гинули яничари, сеймени та капи-кулу[349] кримського хана; гинули зіамети та тимаріоти[350] — феодали Туреччини. Загинув Каракаш-баша, надія і гордість ісламу, якого вважали за військового генія, гідно візирату і серескерства. Загинув тому, що великий візир Гусейн-баша, відчувши у ньому суперника, кинув його в найнебезпечніше місце і не подав вчасної підтримки і допомоги. І оплакали його з кінця в кінець держави Османа — від блакитної Адріатики до пекучих пустинь Іранського плоскогір'я і від Угорщини до Apaвiї, - до жужелю спаленої тропічним сонцем.
Осман зрозумів підступи Гусейн-баші, відібрав у нього печать влади і настановив великим візиром Дилавер-башу, беглер-бея Діарбекіра, потім наказав вдарити на гяурів і за всяку ціну розбити їх.
Перед світанком вишикувалося турецьке військо для бою. Беглер-беї Сходу і Заходу, і силігдар, великий мечоносець султанський, і білопрапорні яничари готувалися штурмувати невірних. Близько тисячі охочих відповіли на заклик битися в першій лаві і з мужністю «делі» кинулися на ворога.
Але не спало військо Ляхистану і зустріло штурмові загони густим мушкетним огнем. Гарматна стрілянина злилася в одноманітний і невпинний гуркіт, наче закипіло все бойовище велетенським казаном, де щохвилини вибухали пухирі з розтопленого каменю. Хмари диму застилали небо, і коли піднялося з-за обрію сонце, безхмарний день став від диму похмурий і тьмяний.
Полонених не брали: кучугури забитих заступали дорогу живим; поранені гинули під копитами або яничари рубали їм голови і мчали з цими по падишаха — по нагороду. Вершники-спагі знищили допоміжний загін цісаря Фердінанда і вдерлися до польського стану, сп'янілі від крові. Тридцять прапорів і корогов, сила бранців стали їх здобиччю. Ляхи чинили одчайдушний опір. Холодний жах зазирав їм у вічі. Відрізані від Хотинського замка і від козаків, вони танули, як крижина, занесена весняною бурею далеко в море.
Порятунок прийшов несподівано. Побачивши ворожі намети, коней, вантажені вози, не встояли яничари перед спокусою і кинулися грабувати. Уперше з дня виступу в похід допалися вони до здобичі і жадібно хапали все. А ляхи отямилися, перешикувалися, пробилися до замка і разом з його залогою кинулися в контратаку.
Осман уже готувався святкувати перемогу, коли почали піддаватися його полчища. Власноручно забив він мечем чауша, що сповістив його про відступ, і послав у бій останню колону.
Вона стояла на захід від польського стану, і поки тривав бій у протилежному кінці Хотина, кинулась до наріжної вежі з упертістю і завзяттям завойовників Візантії. Фортеційний рівчак зрівнявся з землею, виповнений забитими, а вони все несли, все підставляли до мурів нові й нові драбини і, наче комашня, дерлися до гребінчастого верху незліченним струменем людей.
— Алла! Алла! — лунало над мурами фанатично й захоплено.
І ось уже видерлися вони на мури. Канонада ущухла, і розпочався жорстокий рукопашний бій; на зміну забитим і пораненим з-за муру лізли нові й нові лави у велетенських чалмах, схожих на плоскі болгарські гарбузи.
Вже яничарський ага збирався піднести над вежею зелений прапор пророка, коли раптом помітили турки, що сутеніє. Вони спробували підпалити будь-яку хату чи ожеред, щоб битися в світлі заграви, та не підпалювалися кам'яні мури і каземати, і зрозуміли ляхи, що морок несе їм порятунок. Уперто, мовчазно билися вони і чекали ночі, як визволительки. І коли заблимали у височині перші сузір'я, турки подалися назад і звільнили вежі і мур.
Так закінчився п'ятий штурм Хотина у п'ятий день місяца зиль-каде, востаннє зрадивши надії Османа.
Лють і розпач клекотіли у нього в грудях. Він був певний, що на цей раз Хотин буде взято. Але минав день, йшло сонце на захід, і запорошені, скривавлені чауші, тремтячи від жаху, падали йому до ніг і доповідали про нові й нові втрати і марні атаки, де гинули його вогнища, і, нарешті, сам великий яничарський ага сповістив падишаха про відступ.
А в той же день вразила турецьке військо жахлива новина, що до польського війська надійшла допомога, нібито ціла армія донських козаків. Блискавично облетіла вона весь табір, і в окремих загонах почалася паніка. І ніхто: ані візир, ані чауші, ані гінці — не наважився сповістити Османа, аж поки він сам з лементу і зойків не зрозумів, що скоїлося щось неймовірне.
І тоді мужність залишила самовпевненого і войовничого юнака. Осман ридав, рвав на собі каптан і загрожував жахливими карами скривавленим і знесиленим воїнам, а коли ніч припинила різанину, він втратив владу над собою і обвинувачував башів та візирів в запроданстві, в зраді й нездібності, кричав, що воїни, яких вважав він за левів, плямують своєю полохливістю ім'я турків-османів, тупав ногами і волав, що залишиться зимувати під Хотином, аж поки не знищить останнього ляха.
Старий Дилавер-баша низько вклонявся, називав Османа найпишнішими титулами і не суперечив обуреному деспотові, але коли Осман знесилено замовк, покірливо попросив дозволу вислухати стамбульських гінців.
Нерадісні новини привезли вони з Босфору.
Давно вже землеробство під Царгородом прийшло до цілковитого занепаду і Стамбул харчувався виключно морським довозом, але в Кара-Денізі гуляли козацькі байдаки, топили і перехоплювали купецькі дуби та томбази, шхуни і каравели, і через це давно вже почалася в Стамбулі дорожнеча, а коли іспанські та флорентійські галери замкнули своєю блокадою південні протоки — голод і розпач запанували в столиці.
— А капуда-баша? А наші галери? — люто урвав Осман.
Гінці мовчали. Дилавер-баша сумно схилив сиву голову:
— Погана на них надія, о сонце всесвіту, тому що небіжпик капудан-баша і його заступники більше дбали про власну користь, ніж про славу свого володаря, — тихо й повільно заговорив він старечим шепелявим голосом. — У нас на Ак-Денізі щось з п'ятдесят галер, та на Кара-Денізі близько сотні. І всі вони трухляві, старі і погано озброєні. Веслярі на них з бранців-козаків, ладних краще потопити галеру, ніж кинутися на своїх, а замість добре вимуштруваної команди маємо різний набрід, навербований по портах. Цигани, греки, злочинці франкських країн, злодії, пірати, п'яниці і обідранці — кого там тільки немає. Ані морської науки, ані муштри, ані вміння стріляти… Вони здатні лише грабувати або тікати від бою до першого-ліпшого порту… Коли ми виступали з Стамбула, капудан-баша гадав винищити козаків, але його галери ганебно втекли від жалюгідних козацьких байдаків, і тепер у нашій столиці люди гинуть з голоду і від моровиці, а повсталі юрби трощать склади і факторії невірних крамарів.
— Надіслати до Стамбула каравани борошна і харчів з Анатолії! Хай беглер-бей Анатолії негайно видасть наказ, — не так уже владно вигукнув Осман.
Але Дилавер-баша ще нижче схилив сиву голову в плоскій чалмі з пір'ям білої чаплі, найвищою нагородою османського війська.
— Насмілюсь нагадати сонцеві вceсвiту, що Анатолію давно спустошили повстанці і що загони анатолійського беглер-бея харчуються довозом з Добруджі, Греції та Болгарії.
350
Зіамети і тимаріоти — відмінялися тільки кількісно, а не якісно: тимаріот діставав від уряду за військову службу маєток, що давав до 20000 акче річного прибутку, а зіамет понад 20000 акче.