Із зовнішньою теплотою і турботливістю привітала його й Настя, і не пізнав Петро Конашевич свого заможного, але холодного й необжитого парубочого лігвища. Затишно, привітно й чепурно, навіть розкішно виглядали тепер його покої. Фіранки з венеціанського мережива і важкі оксамитові портьєри надавали кожній кімнаті затишку. На покутті блищали вибагливо гаптовані рушники та іджіари з татарських селищ. По кутках і в передпокої стояли опудала ведмедів і орлів — мисливські трофеї Петра Конашевича, барвисті килими вкривали стіни. На них блищала зброя. Турецькі й татарські чарки, келехи, всуміш з московськими срібними братинами і чарами філігранного виробу, і льодовий венеціанський і чеський кришталь оздоблювали полиці та креденці[354], а навосковані блискучі підлоги з старого дуба нагадували ковзанки, на яких розкидані були пухнасті ведмежі й вовчі шкури. У грубах і канах привітно гоготіло веселе полум'я. Все говорило про мирне, безтурботне життя, про бажаний і потрібний відпочинок після важких походів.
Радісно й вдячно посміхнувся Сагайдачний дружині, коли його внесли до спочивальні і обережно поклали на ліжко. З нечуваною насолодою випростався він на ковзких простинях тонкого голландського полотна і заплющив стомлені очі.
Поруч, у вітальні юрмилися братчики, дидасколи, радці, старшина. Він чув їх стриманий гомін, але втома від подорожі і солодке почуття, що нарешті він вдома, сповивали йому очі дрімотою.
День минув у розмовах і втомних прийомах, аж поки лікар Ле-Куртьє зажадав для хворого цілковитого спокою.
Сутеніло. Непомітні вдень, заблимали лампади червоними жаринками і зеленими світляками. Десь за грубою виспівував цвіркун своєї одноманітно-затишної пісеньки. На шибках діамантово мінилися під місяцем крижані мережива зими. На столі горіли високими рівними списиками воскові свічки. Сагайдачний повечеряв і відіслав Максимка.
— Настуню, — покликав він пошепки. — Посидь трошки зі мною.
Настя мовчки сіла на його ліжко, але розмова не ладилася. Слова здавалися буденними, сірими і навіть холоднуватими. Сагайдачний хотів висловити їй багато-багато, але не вистачало ані слів, ані сили, і все, що здавалося в дорозі таким значним і потрібним, раптом здрібнішало, стало зайвим, нудним і фальшиво піднесеним. І він здивовано відчув, що нема вже в ньому чогось палкого і щирого, що вогником жевріло в душі стільки років.
«Втомився я. Заслаб. Відпочити», думав він, але, сам не йняв віри власним думкам.
І знов повіки його безсило заплющилися. Настя тихенько підвелася, підбила йому подушки, загасила свічки, крім однієї, заставила її світло опpaвою старої книжки, підсунула йому питво. Він ніби прокинувся, вдячно стиснув їй пальці і ледве чутно потягнув її до себе. Настя зрозуміла і мовчки схилилася до його вуст.
Свічка горіла тьмяно. Самоцвітами мінилися лампади біля ікон. Сагайдачний мовчки дивився в пітьму і відчував на губах терпку й скорботну ніжність її поцілунку. Не було вже в ньому весняного тріпотіння минулих років. Кохання згасло: є тільки примиренність і скорботна туга за молодістю й минулим. Догоріло воно, як каганець, де пересохла олія…
«Так цілують кохану людину в труні», думав він, але не жахався, а тихо і обережно стискав губи, щоб ще раз відчути її прощальну ласку.
Щось тонко й протяжно дзвеніло в ушах. За грубою мирно виспівував цвіркун, і забувався плин часу у нічній тиші, у теплій дрімоті м'якої постелі, у тихій тузі передчування кінця…
А поруч, на столику, рівно такало крицеве серце годинника, помірно і невблаганно відраховувало неповоротні хвилини…
Вдень чимало людей одвідувало Сагайдачного. Лікар Ле-Куртьє, Настя й Хома Причепа охороняли хворого від турбот і хвилювань і рідко кого пускали до нього, ще й попереджали, щоб одвідувач нічого не розповідав такого, що могло б схвилювати Петра Конашевича. Козаків і старшину відсилали вони до осавулів; виписчиків та січовиків, що найбільш турбували його своїми докорами і скаргами, приймав писар Лаврін Пашковський, і тільки друзі бачилися з Сагайдачним.
Щоб не заважати чоловікові, Настя оселилася в горішних світлицях і тільки вдень спускалася до Петра Конашевича, а коли розмова надто втомлювала його, ішла знов до себе і годинами сиділа біля вікна, дивилася на снігові кучугури під вікнами, на оголені сади з зеленими кулями омели і з чорними патлатими гніздами гав та граків, що дивовижно нагадували подерті шапки голоти, на зелені й золочені куполи церков на тлі важкого громадища замкової гори, і в міцно стулених її вустах відчувалася туга й самотність. Наче силоміць пострижена у черниці, вона скорилася долі, але ніхто не знав, як гірко, і сумно було їй у Києві. Місто, що колись вабило її бурхливим буянням життя, здавалося їй після Стамбула жалюгідним селом, де плине час одноманітно, повільно і нудно, як вода у болотяній затоці, порослій тванню і очеретами.
Вона сумлінно виконувала обов'язки господині, турбувалася про хворого гетьмана, дбала, щоб він вчасно снідав, обідав та вечеряв, щоб у покоях було чисто й чепурно, але ніколи не виходила за ворота і тинялася по покоях і по садку в темному одязі, наче в жалобі. Вона ніколи не скаржилася, але Петро Конашевич відчував, що тужно й скорботно їй у Києві, але ні про що не розпитував. Та й вона ніколи не згадувала в розмовах Стамбул. Нібито оберігаючи одне одного, мовчали вони про Туреччину, проте за Крим і за Каффу розповідала вона охоче і навіть захоплено. І з її оповідань Сагайдачний вперше побачив Крим у його справжньому вигляді, а не крізь хмари порохового і пожежного диму при світлі заграв.
Залізне здоров'я Сагайдачного шалено опиралося смертельній хворобі. Довгий відпочинок, пильний догляд і піклування досвідченого лікаря врівноважили його змучене серце, і лікар вже почав надіятися, що поверне йому здоров'я й життя…
А життя непомітно й невпинно відходило, віддалялося від хворого гетьмана у якусь безмежну далечінь. Старшина, військо, братство, школа, цехи, магістрат — всі жили поруч своїм власним життям, а він, як виловлена риба, лежав нерухомо і тільки вгадував, що поруч буяє життя, і безсило дивився на нього збоку, наче сторонній глядач.
Рухлива й діяльна вдача Петра Конашевича не мирилась з його нерухомістю: він відчував себе чи то в'язнем, чи то сповитим немовлям, і дух, бадьорий дух рвався з хворого тіла, шукав роботи, руху, боротьби.
— Пане лікарю, я цвіллю візьмуся, отак марніючи в ліжку, — скаржився він французові. — Навіщо ця мука? Я вже можу рухатися, навіть ходити.
Але лікар не довіряв зрадливій хворобі і суворо й невблаганно хитав головою:
— Не можна! Мсьє гетьман мусить довго лежати. Тепер не ран головна хвороба, а сертсе. Не можна квілювати і втомлювати його. Тсе дуже небезпечно.
І гетьман скорявся, і знов лежав дні і ночі, і з нудьги радий був кожному одвідувачеві.
Якось завітала до нього Галшка Гулевичівна. Вона схудла й змарніла за рік, дрібні зморшки гусячою лапкою зібралися в неї під очима. Помітно було, що якісь турботи гризуть її, і дійсно, майже з перших слів почала вона довго і нудно скаржитися на свої справи.
— Ох, ці кляті борги! Я позичила в патера Алоїзія триста флоринів, але процент росте на процент, і тепер я винна йому щось із п'ятсот. Пішла я до нього, а він: «Коли б це були мої гроші, я міг би відстрочити термін або зменшити ріст, але ж гроші нашого кляштору, а я, як пастир добрий, мушу дбати на користь і процвітання святої оселі, отже, робіть що завгодно, але я змушений вдатися до суду і стягнути з вас борг». О, клятий єзуїт, гірший від лихваря Аврума Шмойловича!.. Ні, правду кажуть люди, що важко жінці без чоловіка… Кожен готовий ошукати… Пішла я до Аксака. Адже ж зять і суддя, а він замість порятунку щось там базікає про закон. Ось тобі й родич!..
Галшка витягла хусточку і притулила до очей, потім несміливо і не дивлячись у вічі, попросила у Сагайдачного грошей.
Він дав їй потрібну суму, дещо порадив і був майже радий, коли вона пішла.
Хома Причепа вдень і вночі пильнував свого вихованця. Як і колись, називав його «бісовою дитиною», але тепер якось сумно і болісно бриніли ці жартівливі слова. Він давав йому ліки, годував його і позирав на Настю з неприхованою ворожістю, а щоб розважити хворого, розповідав йому всі міські новини.