— Де ти була? Що трапилося? — зустріли Горпину татарки. І Горпина мимоволі зраділа, що обличчя її під фередже.
— Олена надіслала по мене. Є дуже спішна робота, — відказала вона і сама здивувалася, як просто це вийшло. І міцно стиснула руку Челебі, щоб він не зрадив її. Але хоч який малий був Челебі, він одразу її зрозумів і сором'язливо тулився до неї.
Горпина мовчки сіла біля нареченої. В думках ішла вона поруч Нур'ялі стрімкими гірськими стежками, де так легко оступитися і впасти у прірву навіть удень, ішла до тих, кого з жахом і ненавистю згадують багатирі-каффяни, і холод обсипав їй спину. Потім перенеслася вона на карасу-базарський шлях, до білої Олениної хатки, де знайшла вона стільки теплоти у важкі хвилини життя, — і соромно стало Горпині сидіти в оздобленій саклі, серед чепурних і веселих гостей, слухати співи і ласувати, коли в Олени таке невимовне горе.
Хотілось піти додому, лишитися самій, і Горпина щиро зраділа, коли прокинувся маленький Юсуф і заплакав пронизливо й лунко. Принаймні це пристойна причина.
Мудрий Сеїд
Замовк вечірній співучий азан. Сонце падає у море, як золотий достиглий плід з нахиленої гілки, і, розтоплюючись у хвилях, заливає узмор'я сліпучим блиском. І горбаста зибінь кольору темно-бузкового аметиста вкривається його золотом, а хвилі падають на сіру жорству і шепочуть щось задумливе і дрімотне.
Вузенькою стежкою вздовж берега поспішає старий дід у зеленій чалмі і подертому брудному халаті. Ханькова пляшка теліпається у нього на поясі, бурдюк — за плечима. І не добереш: чи то жебрак, чи то дервіш[71], а може і мандрівний перський казкар, що усолоджує слух знавців старовини легендами й дивовижними казками, фантастичними і строкатими, як візерунки харасанських[72] килимів.
Довго сидів старий з якимсь обірванцем у маленькій затоці біля Kapa-Дaгy. Щось креслив на білій баранячій лопатці, потім накинув на плечі бурдюк і рушив до Каффи, а той стрибнув у човен і помчав у море, де далеко-далеко майоріли в зибіні якісь чорні крапки, наче макові зерна.
Поспішає старий. Треба потрапити у Каффу до присмерків, поки не зачинять міські брами. І, побачивши важкі зубчасті мури, прискорює він кроки, хоч болісно б'єтъся стapeчe серце і щось хрипить і клекоче в грудях.
Але, наближаючись до брами, старий притишує ходу. Повільно перебирає він коралове сюбхе, опускає повіки і ховає під ними жвавий запитливий погляд.
Воротарі вже взялися за рипливі ворота.
— Проходь, святий отче! — окликнув його головний воротар.
Старий не підвів очей і повільно й поважно пірнув лід склепіння. З важким брязкотом грюкнула за ним брама. Тоді він спустив на землю бурдюк і, схрестивши руки на грудях, нахилив голову:
— Хай буде благословення аллахове з вами довіку! Дайте ночівлю смиренному сеїдові, нащадку пророка який повертається з хаджу[73] і несе святу воду з джерела Зям-Зям[74], бо немає у Каффі місця, де міг би він схилити свою мудру голову.
Дати притулок нащадкові пророка — велика честь, але після повстання отаман залоги Гусейн-ага карає киями за кожне порушення військового статуту, а за статутом не дозволяється пускати сторонніх людей до вартівні.
— Пробач, святий отче, — низько вклоняється воротар. — Дозволь провести тебе до хана[75] Бекирова або до караван-сарая. Брудно й бідно в нашій чатівні.
— Знаю, сину, — поважно хитає головою старий. — Але минулої ночі з'явився до мене ангел і наказав заночувати у першого чоловіка, який звернеться до мене у Каффі. «За це, — казав він, — воздасться тій людині сторицею, бо в іншому світі, де нема ані злиднів, ані бруду, ані хвороб, — я стану воротарем біля райської брами, як він вартує у Каффі».
— Хай буде воля аллахова! — збентежено відповів воротар. — Наш притулок і наша вечеря до послуг твоїх, святий отче, тільки благаю тебе, прийди до нас трохи згодом, коли Гусейн-ага перевірить чатівні, брами і варту, тому що хоч він і правовірний і виріс під сяйвом Блискучого Порога, але ж він присікається до нас, як невірний собака.
Сеїд поважно хитнув головою.
— Знаю, сину, бо око святого бачить думки людей, як ти бачиш каміння крізь хвилі морські. Я прийду згодом, коли зайде молодий місяць, а поки що залишу у вас свій бурдюк.
Воротар обережно взяв бурдюк і ханькову пляшку, затулену брудною ганчіркою, а старий рушив далі вздовж вулиці і зник десь за рогом.
Готувалася Каффа до сну. Брязкаючи важкими кайданами, проходили вулицями міські невільники, повертаючись з портових доків та каменярень. На ніч заганяють їх у сухі колодязі, облямовані каменем. Білі примари в фередже востаннє виповнювали на площах біля вoдoгpaїв свої вузькошиї кунгани і зникали у вузьких щілинках завулків, серед кам'яних мурів і скель. Крамарі зачиняли крамниці, в кав'ярнях матроси-франки ще грали в кості і пили санторінське вино, але сивобороді татари вже розійшлися по саклях, і кафедрі[76] поприбирали їх наргіле і недопиті чашечки кави. По дворах шкварчали по жаровнях смажені риба і м'ясо, міцно приправлене часником і запашним корінням, рипіли гарби кара-татар, що залишилися ночувати у місті, а в порту бриніли тремтячим дзвоном мандоліни італійських моряків.
На головній вулиці сеїд притишив ходу. Відчувалося, що місто він знає добре. Він не дивився навколо з цікавістю мандрівника, проте уважно придивлявся до людей і зокрема до яничарів, спагі і міської варти, пізнаючи їх полки і загони по куцинках, чалмах і пряжках на них…
Вздовж мурів медресе[77] і палаців франкських банкірів і крамарів старий сеїд дістався такіє[78], монастиря дервішів. Цехові ремісники виходили з такіє після вечерньої молитви, змарнілі від втоми довгого робочого дня, і, замість розійтися по домівках, відпочити і повечеряти, звертали в один бік, похапливі й роздратовані.
— Куди ви поспішаєте, сину мій? — спитав сеїд кремезного чинбаря у шкіряному фартусі. — І чому були ви в мечеті в брудному робочому одязі і не вчинили належного обмивання?
— Спитай нахипа, святий отче, — йому видніше, — з люттю в очах, але з звичайною чемністю відповів чинбар. — Ми поспішаємо на зикр[79].
Він, певно, боявся спізнитися, і сеїдові запитання затримували і дратували його.
— А де відбудеться ваш зикр? — вів далі старий і повільно гладив свою бороду, як належить священній особі.
— Тут, біля мечеті Біюк-Джами, — кинув чинбар і рушив далі, але зненацька спинився. — Якщо тобі цікаво, я тебе проведу, — додав він трохи привітніше, — бо видно, що ти не з тутешніх.
І, притишуючи поквапливу ходу, повів сеїда колінкуватими завулками, де навислі балкони мало не торкалися один одного і перетворювали їх на темні тунелі. Сеїд ішов за майстром не зовсім певною ходою. Відчувалося, що він хоче потрапити на зикр, але якась турбота його затримує. Проте думати було ніколи: чинбар переступив поріг низенького будинку, що виходив на вулицю глухим муром без вікон, і, пройшовши вогким і темним переходом, ввів його у низьку залу, де підлога і стіни були вкриті килимами з вишитої татарської повсті. Вздовж стін тяглися низькі міндери, а посередині яскраво жевріла жаровня, повна жару, і лежали подушки для шейха. П'ять висячих олійних ламп світили тьмяно і димно. Сеїд сів на міндер серед ремісників, схрестивши по-східному ноги. Його пильний, запитливий погляд блищав з-під повік, а вухо жадібно ловило уривки розмов:
— …Завтра страта… Опівдні… На площі, біля цитаделі. Невже ж їх не помилують?
— Та де ж там!.. Це тільки втішали жінок, щоб не плакали. Ще й нас примусять дивитися на їх смертні муки…
Коли входили дервіші і прямували у бокові двері, розмови уривалися, а коли вони щезали, знов починалися перешіптування:
— Жінка шевця Мустафи передчасно родила біля темниці, довідавшись про страту… Мало не зійшла кров'ю.
73
Хадж — так звали мусульман, які ходили до Мекки на прощу. Сеїд — нащадок Магомета. Сеїди мали багато привілеїв, їх звільняли від податків, давали їм землю тощо.
74
Зям-Зям — джерело в Мецці, водою якого торгували хаджі. Її вважали за «святу» і за «цілющу».
78
Такіє — монастир дервішів і центр об'єднання ремісницьких цехів, братства даного міста. Мусульманські цехи були зв'язані суворим статутом, на зразок чернечого, і підлягали своєму такіє. На чолі такіе стояв нахип. Такіє мало власну мечеть.