— Чого ти, братіку? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! — зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.
— Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, — тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.
— Нічого! Нічого, братіку! Бува й гірше, — ласкаво гув Оcтап, — Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: «Чи бог слухає, що свиня хукає?». Плюнь та розітри!
А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П'яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:
— Заб'ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!
— Віррно!!! — ревли п'яні голоси.
Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.
А радці і лавники оточили Созона і умовляли його. — Та що ти, братіку, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?
— І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.
— Дурні були, що обрали. Я ж казав, що він за цяця, — трохи збавив тону Созон. — Але щоб у нас в братстві жидом смерділо…
І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:
— Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.
І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.
А козацька старшина і цехові оточили Причепу.
— Плюнь, братіку! Чи варт козакові огризатися на кожну п'яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжнє золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.
— Та як же він тоді сміє носом крутити?! — бундючився Причепа. — Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию… хоч самому королевичу Владиславу носити.
Причепа п'янів, наливався кров'ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.
— Ну-ну, — братіку, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні… А кулаки ще тобі десь згодяться, — жартівливо штовхали його під боки.
Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.
— Ой, пустіть мене краще додому, — благав він Павла та Остапа. — Бо коли пани радці нап'ються, вони, певно, заб'ють старого Лейзера. Ой панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, — бив він себе у груди.
— Всім погано, братіку, — вмовляли його майстри. — А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкається, так налякали її бісові ляхи.
— А поспільству, гадаєш, краще? — вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. — Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м'ясо з кісток не здирають.
Лейзер сумно похитав головою.
— Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути… Я ночами не сплю… Лежу, пригадую… І болить… Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? — звернувся він до діда Омелька. — Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.
— А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж — і минеться, — тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.
Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором'язливо:
— Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято…
Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.
— Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться — продамо.
— Воно б непогано, — невиразно підтакували вони.
М'яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.
— А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, — удавано захоплювався іконописний дідок.
— Тільки як же воно буде? — спитав один з підмайстрів, як уві сні. — Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.
— Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, — посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п'яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.
А парафіяльні попи, радці[89] і лавники[90] розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам — крамарям і майстрам цехів.
— Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з'єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права[91]. Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.
— А що ми забули у вашому магістраті[92], щоб знов піти під ваш присуд? — мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.
Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:
— Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.
— А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? — скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.
— Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.
— Ото ж то й воно, що у кожного пастиря — ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.
— Але ж старости! — сплеснув у долоні піп, не слухаючи. — Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер — їжджайте за п'ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.
— Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? — насмішкувато мружиться Хома. — Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б'єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б'ються, наче перекупки на торгу?
— Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.
— Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських — і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта[93], коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!
89
Радці — члени міської ради. Рада комплектувалась з крамарів та патриціїв. Міські ради були тільки в тих містах, де, як у Києві, було так зване магдебурзьке право.
91
Магдебурзьке право — (від назви німецького міста Магдебург) — закон і статут, за яким існували і діяли органи міського самоврядування м. Магдебурга. У Польщі і на Україні магдебурзьке право було поширене з ХІІІ сторіччя на велику кількість міст, але одні міста мали повне магдебурзьке право, а інші лише частину його. Магдебурзьке право відповідало інтересам торговельного капіталу і в литовсько-українських умовах стало засобом для жменьки багатіїв з міської грошової аристократії тримати все місто під своїм чоботом, бо керували містом тоді міські ради з патриціїв.
92
Магістрат — органи міського самоврядування, тобто міська рада, лавницький (купецько-міщанський) суд і гмінна ізба, або рада сорока мужів (20 купців і 20 ремісннків з регентом на чолі). Всі ці колегії себе поповнювали, коли хтось із їх складу помирав або виїжджав з міста. Міська рада була суто аристократична. Гмінна ізба — демократичніша, але діяльність гмінної ізби — невиразна і бліда.