Сагайдак-бей
Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по «хліб козацький».
З кінця в кінець охопленої полум'ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.
— Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!
У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.
— Віддай! — волав він, вчепившись у сувій грезету. — Віддай!
— А шаблі дати? — загрозливо цикнув на нього козак.
Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.
— Беріть, панове! Добрі будуть онучі.
Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам'яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:
— Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой… Вей!..
Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.
— Братіки! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!.
— Зараз! — весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.
Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відкинули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.
— Та що ж ви, дівчата… Paдiти треба, а не плакати, — розгубилися хлопці.
Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.
— А що це тут? — спитав один з хлопців. — Гарем, чи що?
— Та ні… Хазяїн купив нас торік, — ніяково пояснила старіша. — Він побратися зі мною хоче… А це землячки мої… Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.
— Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, — пояснила наймолодша. — Ой, братіки, мерщій! Бога ради мерщій!
В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.
Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.
— Хто ж він? — нарешті спитав один з молодиків.
— Та грек же! Православний! Хазяїн наш! — з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.
— Змучилися ми з ним на чужині! — розплакалася молодиця. — Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.
І з усієї сили відштовхнула свого грека.
Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли — і вони одразу кинулися до дверей, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю.
— Як же воно все ж буде з тим греком? — знов завагався один з парубків.
— Та хай йому чорт! — з ненавистю скрикнула молодиця. — Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, — вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.
В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров'ю і канали без допомоги.
В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.
Яскраво палали підпалені ожереди соломи по дворах, і до гуркоту бою, до дитячого вереску, іржання коней, стогону і зойків влилися тріск і гогіт вогню, і рудувато-червона заграва забарвила своїм моторошним тремтячим світлом геть усе місто аж до околишніх гір.
Спалахували мечеті і саклі, зростали жовтогарячі фонтани вогню. Жадібно ковтали вони різьблені балкончики і галерейки, дахи і сходи, двері і піддашки. На площі, біля Біюк-Джами, розбивали винні льохи. Викочували барила, вибивали дно і пили повними пригорщами, кухлями і шапками солодкі і жагучі напої з чудовим ароматом сонця і виноградних грон. Гарячою кров'ю розтікалося по бруку червоне грецьке вино, бігли струмочки бурштинового і рожевого коньяку, санторінськогo, хересу і мальвазії.
І частіше чулися постріли, стогін поранених та побитих — і пронизливий вереск дітeй. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.
На терасі у пріора[120] францисканців[121] зібралася купка прелатів[122] помилуватися пожежею Каффи.
— Іліон[123] у полум'ї, - гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.
— З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців[124], а Каффа гине під натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, — презирливо всміхнувся абат.
Осторонь сидів кардинал[125], нещодавно посланий до Каффи з папською буллою[126]. Його пурпурна шовкова мантія вилискувала при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції[127]. На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.
— Яка краса! Які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця. — «Vae victis!»[128]. Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з'явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха[129]?
Прелати перезирнулися з улесливим здивуванням:
— Невже монсеньйор припускає?!
— Не припускаю, а вважаю, — гордо виправив кардинал. — Кожен може купити їх шаблі як перших-ліпших кондотьєрів[130], навіть значно дешевше, бо кондотьєри не складуть собі ціни.
Полум'я розгоралося, підступало до брами абатства. Щохвилини прибігали погорільці або сплюндровані і поранені франки. Монахи нашвидку розташовували їх по келіях на ночівлю, перев'язували і заспокоювали, а абат з кардиналом все милувалися пожежею Каффи, байдужі до сліз і до крові.
В порту стояв гамір і гуркіт. Летіли уламки діжок і барил. Білим снігом кружляли в повітрі пластівці бавовни з роздертих шаблями рогож. Купи мигдалю, розбитого фарфору і скла, розсипані скрині родзинок і солоної риби, цукру і борошна, діжки масла, поламані дошки, канати і якірні ланцюги, затоптані сувої шовку, — все переплуталося в якомусь дикому хаосі. Переможці нищили, трощили все навкруги з жадоби помсти.
Тихо-тихо в кам'яній в'язниці-колодязі, де ночують міські невільники. Димить смолоскип, застромлений у стінне кільце, вкриває стіни і склепіння масною кіптявою. Обличчя невільників землисті й виснажені. Ребра випинають з-під зотлілого одягу. Неголені бороди і вуса скидаються на шмаття повстини, а не на людське волосся.
Вони допіру повечеряли сухими коржами і смердючим м'ясом, лягли на гнилу морську траву, повну вошей і блощиць: Тільки старий Семен підсів до смолоскипа. — полагодити своє дрантя.
— Господи, коли вже смерть нас визволить звідси! — зітхнув хтось із невільників.
— Та от хотіли нас визволити добрі люди, та вранці кати визволять їх з цього світу, — пробубонів інший. — Ет, та що вже там!.. Гасіть краще світло. Тільки уві сні ще й побачиш інoдi волю.
Старий Семен встромив голку у шапку і похнюпився:
— А мені вже й воля не сниться. Самі лише галери та доки, та оця в'язниця, хай вона тричі завалиться.
Вогонь погас, але ще довго курив смолоскип їдким димом, поки лягали невільники і засинали, зітхаючи і стогнучи уві сні.
Вони не знали, скільки минуло часу, коли гарматна стрілянина розбудила їх. Старий Семен розплющив очі і здивувався: чому вгорі, за гратами колодязя, не займається блідий світанок? Знов охнула гармата. За нею друга, третя. А за гратами ще мінилися пізні сузір'я.
123
Іліон — тобто Троя, старогрецьке місто на березі Дарданельської протоки, оспіване Гомером у поемі «Іліада».
127
Інквізиція — духовний суд католицької церкви в справах ухилів від релігійної догми, — суд надзвичайно жорстокий. Обвинувачених після жахливих мук примушували підписувати протоколи, де вони стверджували свою провину. Тоді їх засуджували на «милосердну смерть без пролиття крові», тобто на вогнище. Кара відбувалася прилюдно, в свято, на площі, після меси і звалася аутодафе, тобто акт віри. Смертний вирок супроводився конфіскацією майна стратенця, і таким чином від кількості вироків залежали прибутки інквізиції. А люди багаті, обвинувачені в єресі, щоб урятувати собі життя, часто віддавали нібито добровільно все своє майно інквізиції. На початку ХVІІ сторіччя по всій Європі панувала католицька реакція, скерована проти різних реформістів. Інквізиція винищувала цілі провінції, її ім'я лякало людей, як примара загибелі.
128
«Горе — переможеним!» — вигук Бренна, ватажка племені сенонів. Він тримав у облозі Рим і пообіцяв римлянам зняти облогу, якщо вони дадуть йому 1000 фунтів золота. Коли римляни відважували йому золото, він кинув на терези свій меч. Римляни спитали, що це означає, і він глузливо пояснив: «Це означає — горе переможеним!» (лат.).
129
Шах — перський Абас Великий саме воював з Туреччиною і почав перемови з козаками про спільні дії проти Стамбула.