Свиридович знизав плечима.
— Нічого не розумію. Певно, у неї від старості перекрут мозку. Та наші ж байдаки і не наближалися до берегів! Ми висіли вже вночі біля Кара-Дагу. Три милі тупали пішки, щоб не спізнитися до вистави.
— Підемо. Покажи нам, де і як її взяли? — труснув стару Сагайдачний. — Та не бійся. Ми тобі лиха не зробимо. А втім, якщо вкажеш нам Настин слід, візьмемо до себе, годуватимемо тебе, поїтимемо донесхочу, аж до самої смерті, наче рідну бабусю.
— Ой паночку… Та вона, наша ясочка, те ж саме казала, «Не журися, — каже, — Явдошко: заберу тебе звідси до себе, бо я ж не будь-яка козачка…» А сама сує мені солодкий пиріг та й шепоче: «Ну, Явдошко, збирайся в дорогу. Тепер вже недовго чекати». Вона мене завжди, стapy, жаліла: то шматок ласий дасть, то хусточку, то ще щось подарує…
І, охкаючи і бідкаючись, повела Явдоха козаків у сад, де ще сьогодні сиділа Настя і виглядала у морі козацькі байдаки.
— Цілий день співала вона, наче великдень прийшов, — шамкала стара, шкандибаючи поруч гетьмана. — Потім підбігла до мене і каже: «Знак мені подано. Завтра мене тут не6уде». Я тут квіти полола, а вона сіла на камінь і все на море дивилася — то просто очима, то у якусь трубку, що принесла їй циганка Кайтмаза.
— Коли ж це було? Вранці? — урвав Сагайдачний.
— Та ні, паночку. Вже вечір був. Відспівали вже попи бусурманські, відмолилися кляті… Тут і корабель надійшов з великими чорними парусами. Став якраз навпроти нас, он біля тієї скелі. І човник спустив. Я так перелякалася… Що, коли де Селім повернувся, гадаю?! А вона, наша ясочка, сидить, зажурилася. Тільки бачу люди повзуть у кущах. І одяг у них якийсь чудернацький: і не наш, і не тутешній, татарський. Я вже крикнути думала. А вони як кинуться до неї… Загорнули її чимсь білим, підхопили… Зомліла я. Не знаю, чи то плакати, чи радіти. А човник вже пливе до вітрильника. А корабель вмить повернув та й у море… Та, якщо б я знала, що це ти, наш рідненький… Так я перелякалася. Мало не гукнула з дурної голови татарюг…
— Єзус! Маріє! Що ми наробили! — схопився за голову Свиридович. — Я ж казав пану гетьману… Треба було вдарити на ту чорну шхуну. Це ж була панна Настя.
Обличчя Сагайдачного перекосилося, і навіть у багряних присмерках заграви було видно, як він зблід. Але звичка стримуватися і тут не зрадила гетьмана. Мовчки сів він на камінь, де кілька годин тому сиділа Настя, і похнюпив голову. Козаки мовчали.
— Дайте мені, - заговорив Сагайдачний по хвилі. — Дайте мені… закурити, панове.
Козаки здивовано перезирнулися, бо знали, як ненавидить гетьман тютюн. А Свиридович вже набивав люльку з слонової кості і кресав яскраві іскри вогню.
Сагайдачний взяв її, затягнувся два рази і з огидою виплюнув гірку від диму слину. Потім звівся на ноги.
— Ну що ж, панове. Підемо. Час збиратися.
Магнат у каптурі
Радці і лавники були незадоволені. Не пощастило вмовити цехових повернутися під магістратський присуд і владу і хоч частково скинути їм на плечі тягар міських обов'язків. Думали радці: міцні будуть братські меди — і майстри піддадуться напідпитку на улесливі промови і обіцянки, та помилилися: міцні були меди, але міцніші голови майстрів. Не втратили вони ворожої нашорошеності і недовір'я до магістратських розмов, і бурчав бурмистер Балика, підраховуючи витрати:
— Не варт було й заводитися. Тільки шкода нам буде від братського шинкування, щоб чорти забрали того дурня Xому.
Созон торгував горілкою, медами та винами. У нього був кращий у Києві льох, де у величезних, кутих залізом барилах набирали аромату і міцності угорські і рейнські вина поруч з іскристим шампанським і старим іспанським хересом, малагою і санторінським. І тонкий міцний запах південного вина зливався з ароматом медів, варених на яблуках, на ягодах і житніх сухарях, з сивушним смородом горілки і кислуватим хлібним запахом пива.
Тут торгував Созон нагурт. Покупець приходив тверезий і розсудливий. Повільно проходжувався він між величезних барил, брав пробу, нюхав, дивився на світло, відсьорбував маленький ковточок і довго цмокав губами та чавив язиком прохолодну, терпку і жагучу вологу і вже згодом питав ціну. І коли Созон ховав у скриньку чепурний стовпчик золотих флоринів, наближалися мовчазні пахолки і, надсаджуючись, викочували з льоху куплене барило. Покупець совав їм кілька шелягів, і знов поринав Баличин льох у лунку тишу, де-не-де порушувану повільними хазяйськими кроками, брязкотом ключів і неголосними окликами.
Проте у Баличиному шинку з ранку до ночі було шумно, чулися п'яні співи, лайка, регіт і важке гупання танцюристів.
Не переводився у ньому місцевий і приїжджий люд: взимку і влітку, восени і навесні пиячили тут чумаки і галівники, дрібна шляхта, прочани, мандрівні дяки, рибалти[132], ченці і уходники. І ще добірніша була лайка, що бучніший регіт і гупання, співи, то більше виторгу бриніло в шинквасі, за яким кам'янів сам Балика або його довірений шафар, худорлявий, гостроносий Агатон, чи то колишній чернець, чи то дяк, вигнаний з парафії за невідомі провини.
Добре торгував Баличин шинок, але за останні два тижні помітив Созон, що із шинком не гаразд. Раніш не було де сісти запізнілому одвідувачу, а тепер п'яні лежали на лавах урозтяж і ще залишалося вільне місце.
А головне — падав виторг. Зайшовши до шинку ковтнути півкварти, чумак докірливо хитав головою:
— Е, братику, воно не той!.. Чом в тебе горілка дорожча, ніж у братстві?
— Багато ти розумієш, — бурчав Созон, відвертаючись. — Братство капщизни[133] не сплачує, а з нас деруть, як лико з липи, та й горілку там водою розбавляють.
День був погожий, по-осінньому променястий. Дніпро лежав у берегах чистим блакитним дзеркалом, і важкі литовські ком'яги відбивалися в ньому, як намальовані.
Відгули важкі октави монастирських і церковних дзвонів разом з рідкими, високими переспівами костьольних дзвоників. Розійшлися міщани по хатах по-святковому сито обідати. А в Баличиному шинку було порожньо. Созон постояв за шинквасом, почухався. Він був ні в сих ні в тих. Почекавши ще годину, рушив він додому, потім знов повернувся до шинку глянути, чи не побільшало там народу. Все дратувало його: і хлопчики, що ганяли на дворі голубів, і поросята у перекинутих ночвах, і наймичка. З серцем пхнув він чоботом собаку, рвонув за вухо хлопчика, грюкнув хвірткою і вийшов на вулицю.
Назустріч Балиці поспішав другий бурмистер, Онисим Ходкевич.
— А я до вас, пане бурмистре, — поквапливо заговорив Ходкевич, ручкаючись із Созоном. — Чули? Наш превелебний отець архімандрит знов починає старі вибрики.
— Який архімандрит? — не второпав Балика.
— Та Печерський же! Кир Єлисей! Кому ж більше! Один такий у нас, собака.
— А що?
— Як то «що»? — скипів Ходкевич. — Невже пан бурмистер сидить вдома і не відає, що на світі робиться?!
Ходкевич витяг картату червону хустку і витер спітнілу голову. Він був худорлявий і вузький у плечах. Довгий червоний ніс його звисав на рябі від сивини вуса і ріденьку цапину борідку. На щоках червоніли темно-багряні жилки, а голова, вузька і лиса, як яйце, вилискувала жовтим воском.
— А головне, народу скупчив силу. Купців привабив з містечок та міст, — говорив він, ховаючи хустку. — Цілий ярмарок. Я думав узяти возного і податися просто туди, та пригадав, що королівський декрет, яким торік заборонено Печерській оселі шинкувати і торгувати, переховується в ратуші. Отже, ходімо швидше до війта. Це так залишати не можна!
— А хто це розповів панові бурмистру? — вимовив, нарешті, Балика.
— Ясна річ — хто! Люди! Вже третій день в крамниці порожнеча, або зайде якийсь дурень, спитає каразії на жупан та й ніс відвертає: «Дорого, — каже, — в печерському монастирі дешевше». Який монастир? Що? Як? Покликав я сина: «Їжджай довідайся». Він і довідався. Наїхала народу сила-силенна, весь Київ можна крамом завалити.
— От сучий чернець, прости господи! — з серцем вилаявся Созон. — Ось чому він не вписався до братства. Вовчу думку затаював.
Війт Ходика вже знав про ярмарок на Печерському. В ратуші аж гуло. Лавники і прокуратори переглядали Литовський статут[134] і королівські декрети і щось тлумачили радцям, тикаючи у пергамент вузлуватими пальцями. Бучне обурення перших хвилин перетворилося на діловий настрій.
132
Рибалта — мандрівний школяр, що заробляє читанням псалтиря над мерцем, співанням духовних віршів або навчаючи грамоти дітей. Слово походить від італійського слова ribaldi.
134
Литовський статут — кодекс законів, за яким тоді судили людей за кримінальні вчинки, а також розглядали цивільні справи.