За муром, в садах сералю[20], теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біли скелястого мису.
Садівники-негри дбайливо пестують кожне дepевцe. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюки води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.
Дзвенять цикади, сп'янілі від сонця. Дзвенить прибій на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.
Але як тут нудно, як самотньо!.. Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить… Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.
Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він, свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух[21], який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться. І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися, і дивиться на море повними суму очима.
Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.
Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадують його татари? Якби він вмер — тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім'ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки в Настиному серці надію, коли шепочуть перед сном: «Хай подасть нам аллах мирний сон і врятує від неволі козацької».
Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще місяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам'янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав'яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.
Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!
Але ж днями блимнула надія.
Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:
— Господине! Господине! — белькотіла вона з очима, повними благання і надії. — Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.
— Чого? — здивувалася Настя. — Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?
— Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, — не відповідала Альме на запитання.
— Ну добре, — знизала плечима Настя, — але хіба я зможу їм допомогти?
— Зможеш, господине! Зможеш! — радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. — Вони тобі все розкажуть.
І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже[22] і кілька караїмок в жовтих шовкових пов'язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вони впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки — розкішне перлове намисто і кілька іджіарів[23], вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.
— Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, — урочисто заговорила старіша з караімок, добре вивчивши свою барвисту промову.
І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.
— Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! — заговорили жінки навперебій і теж заплакали.
— Чого вам треба? — видиралася Настя.
— Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.
— Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! — ридали татарки.
— Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.
«Як литовський ясир!..»
Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.
— Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, — заговорила вона тремтячим голосом.
І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани[24], і про дівчат — живу данину перському шахові.
І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.
— Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! — напосідали жінки, бачачи її сльози.
— Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.
— Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.
— Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея[25], боронь нас аллах від цього нелюда! — розпачливо вигукнула стара караїмка.
— Так! Так! — підхопили татарки. — Абдул грабує нас, жене у неволю.
Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.
І люта радість спалахнула в її грудях.
— Абдул такий же татарин, як і ви, — сухо забринів її голос. — Чого ж ви прийшли до мене, козачки?
— Не можна ж нам, жінкам, піти до чоловіків! Ми ж правовірні, - простогнала одна з татарок.
А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета[26].
— Тому, що ти сама рабиня.
— Ти — жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.
Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до га рему. Полонена, ув'язнена — все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настиному серці.
— Геть звідси! — крикнула вона, блимнувши очима. — Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.
— Господине!.. Господине! — : благала стара караїмка. — Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.
Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.
Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.
— Змилосердься! Пожалій нас! — волала в розпачі одна з татарок. — Господине!..
А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:
— Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу… Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!
І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.
Настя наче скам'яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.
Козаки в морі! Козаки!
Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу… В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.