— А може, приймете до себе, у козаки? — нерішуче кинув другий. — Ваші невільники нам казали, щo тут, на Січі, воля і що навіть правовірних беруть до війська.
— Ач який знайшовся! Ми й своїх не всіх беремо, — всміхнувся писар. — Поки що віддамо вас старшині, а там побачимо.
І, звертаючись до голоти, спитав голосно:
— Ну, панове-молодці. Кажіть, хто з вас візьме татарського ясиру[150].
— Не треба! Нам і себе нема чим годувати, — злісно відрізав Тимко.
А Савка зацокотів дотепною швидкомовкою, притупцьовуючи на місці:
— Го-ого-го! — залунало майданом. — Оце так!.. Вліпив у саме око.
— Як-то?! А баби? Бо жінка кожному чоловікові потрібна, хай буде він останній халамидник, що пупом світить і сором лопухом прикриває, - крикнув хтось насмішкувато і дзвінко.
— Треба чи не треба, але годувати її нема чим, — похмуро відгукнулися з юрби.
— Ото ж то й воно! Коняку в степ пусти, так вона сама себе прогодує, а жінку треба одягти, нагодувати, хату їй збудувати: Ще й із піччю.
— Ні… Тоді жінки не про нас. Віддавай їх старшині, - зареготали молодики.
— Отже, панове, — повторив писар, — ви від татарського ясиру відмовляєтесь і не бажаєте його паювати?
— Та звісно ж! Дайте нам іншого хліба.
— Такі запишемо, — занотував собі писар.
Сагайдачний махнув булавою. Юрба замовкла.
— А тепер, за старим звичаєм, розподілимо ми нашу здобич на три рівних частини. Перша — на військову скарбницю, армату, порох, шанці і охорону Січі, на частування і обдарування чужоземних послів, на подарунки цісареві, королеві та іншим королям та князям; за звичаєм. Друга частина — гетьманові з старшиною, а третя — славному війську Запорозькому — зароблений його працею та кров'ю хліб козацький.
— Вірно! — враз відгукнулася старшина і старі сиві діди, що мали неабиякий вплив на Січі своїм досвідом та військовою славою.
— Невірно! — злетів над юрбою дзвінкий, рішучий голос. — Давайте половину, а другу розподіляйте між скарбницею та старшиною як знаєте.
І наче буря знялася в юрбі:
— Ми човни тягли волоком!
— Кишки пообривали!
— І тепер по щіпочці грошей на пику, наче табаки понюхати!
— Давай дві третини! — ревли обурені голоси.
— Половину!
— Мало! Давай дві!
— Заспокойтеся, панове-товариство, — підніс Сагайдачний булаву. — Розподіляти здобич на три частини у нас з давніх-давен повелося.
— А ми не згодні! На чорта гнити в скарбниці золоту, а нам голодувати або знов залізати в борги!
— Вас — жменька, а нас, як піску в Дніпрі!
— Щоб знов поневірятися у наймах!
— На тафах рибалити та на уходах аргатувати, аби набити порожнє черево.
— Нам теж треба хати собі будувати!
— Воли купити!
— Коні!
На майдані аж гуло. Голота напирала з усіх боків, готова затопити своєю бурхливою повіддю і старшину, і купи грошей, і стоси краму та іншої здобичі.
Старшина щільно оточила Сагайдачного і про всяк випадок мацала шаблі. Бородавка розгублено тупцював на місці і не підводив очей. Він бачив і розумів, що старшина бере собі лев'ячу частку здобутого, і вважав, що таке паювання несправедливе. Але, з другого боку, важко було відмовитися від принадної пайки курінного отамана. Ось чому ніяково було Бородавці, і він намагався не впадати нікому в очі. Танцюра зрозумів його, схопив за комір і зловтішно виштовхнув назустріч голоті…
— Чого ховаєшся братіку? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками! Доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.
Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа… І скажена лють вдарила йому у голову.
— І поговорю! — ревнув він Танцюрі у вічі. — І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!
І одним махом стрибнув на барило.
Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з'юрбилися навколо нього.
— Панове-товариство, — пролунав його хрипкий, але гучний голос. — Вірно ви кажете: хай дають нам половину здобичі. І того мало! Тра було б взяти з них дві третини, ну та хай їм чорт! Тільки вже за човни, зброю та різний при пас не давайте їм ані шеляга. Вистачить з них і старшинської пайки. І хай не пригадують колишніх боргів. Bce їм сплачено, ще й з лихвою. Нема чого наживатися на Січі, наче краківським лихварям. І на Терехтемирів хай вивернуть гаманці. А з голого пупа хай лика не скубуть, бо, по совісті кажучи, тра було усе розподіляти по-рівному: скільки козаків, стільки й пайок.
— А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! — заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.
Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м'язиста шия стала багровою. Його наче прорвало.
І він кидав уривчасті люті слова:
— Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. І стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.
— Ні! Не бувати тому! — ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. — Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!
І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.
— Хай буде так, панове! — пролунав його голос. — Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.
— Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, — відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.
Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.
— Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, — плювався Танцюра.
— Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, — примружився Бурдило, смикаючи борідку. — Ну, нічого: що було — то бачили, а що буде — колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом — от що.
— Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, — не заспокоювався Танцюра.
— Вистачить і півбарила, — презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п'ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами».
Паювання тривало недовго. Старшина забрала свою половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.
— А як же буде з ясиром? — спитав Бурдило Свиридовича коли вони проходили повз турків.
— З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо…
— А як із нами? — підступили до старшини визволені галерники і каменярі.
Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині… Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!
— Завтра, завтра, панове, — відмахнувся Свиридович. — Бачите: вже сутеніє.
— Та де ж, братіку, завтра? — заговорило кілька голосів враз. — Чого нам тут поневірятися? Час і на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.
150
Ясир — військові полонені, яких вважали за повну власність того воїна або того війська, що захоплювали їх у полон.