— Та ні, батьку!.. Навпаки… Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався…
— Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.
Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.
— Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, — говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.
А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.
Комісія на козаків
На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.
Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.
З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.
Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки — Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.
Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.
Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.
Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода[157] почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті[158]. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану[159], що тривали до ранку.
На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам'янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець.
Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові. І на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.
Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розрахували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому «припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконно називає себе козаками», як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину і реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.
Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний — осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, — але вони пам'ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим, і старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, — замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.
Берестейський воєвода Тишкевич запропонував комісарам один із своїх замків для перемов, і у високому готичному залі, оздобленому мисливськими трофеями, розпочалися засідання комісії.
Жолкевський сидів у кінці столу, вкритого темно-зеленим сукном, комісари від уряду — праворуч, а навпроти них, ліворуч від коронного гетьмана, — козацька старшина з Петром Конашевичем на чолі.
Старшина почувала себе ні в сих ні в тих: їхала вона сюди, розуміючи, що не для приємних розмов викликали її магнати… Ввійшла похмура і нашорошена, і незвичне почуття зв'язало їй руки і ноги, наче затягли її у важкі, негнучкі панцири середньовічних рицарів. Напружено сиділи козаки в високих кріслах серед родинних портретів, оленячих рогів, зброї і ведмежих опудал, наче виставлені біля ганебних стовпів.
Сопе Бородавка, спідлоба дивлячись на панів. Він ненавидить їх за себе і за тисячі подібних до себе. Вишукані манери магнатів, їх пишний одяг і художнє оточення, а головне, роль хлопа в провині — непереносна буйному січовикові.
Свиридович нервово смикає вуса. Під виглядом нахабної безтурботності ховає він своє хвилювання. Банит, позбавлений прав і честі, засуджений заочно на страту, вперше потрапив він до недосяжного кола тих, перед якими плазував у минулому. Вони можуть передати його до рук правосуддя, образити, але море по коліна одчайдушному шляхтичеві. Любить він гратися з вогнем, а гідність осавула і небезпека війни захищає його краще від панцира і замкових мурів.
Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники Запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудна також непереносна їм.
А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.
«У хлопи… на панщину… Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер… Покірливо лягати під батоги…» майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.
Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.
А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають підтвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!
…Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього за останні п'ять років… Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.
Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.
…Не виходити у Чорне море — ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло…
159
Слово «диван» має кілька значень: по-перше — це найвищий суд в Туреччині, по-друге — особиста рада султана, по-третє — збірник ліричних вipшів, нарешті — канапа з подушками.