— Далі, далі, панове! Встигнете нареготатися, коли підчепите панів на гачок, — квапить їх писар і загострює нове перо.
— Пиши, — раптом підходить Сагайдачний.
І диктує, постукуючи пальцями по столу:
Старшого згодні ми прийняти з рук найяснішого пана круля і пана коронного гетьмана, як колись був у нас небіжчик пан Оришовський, але пан гетьман коронний зволить відкласти його призначення до найближчого Вального сойму. При тому просимо, щоб старший мав постійне перебування на Січі і разом з нами став на захист, на славу і послугу Речі Посполитої, наставляючи горло пліч-о-пліч з нами проти ворогів держави, і щоб був він урожоний козак і вмів у його королівської милості про наші справи домовитися, маючи досвіді розум в справах державних і військових.
— Та що ти, батьку, здурів?! Чи булава тобі набридла?! — накинулися на нього Байбуза та Одинець.
Сагайдачний насмішкувато примружився.
— Які ж ви, панове, нетямущі!.. Прочитайте, чи поведеться від таких умов оцим випещеним святенникам та дженджикам, що тільки бренькають острогами перед панночками? Чи підуть різні 3амойські та Калиновські до нас на Низ мерзнути у хуртовину або смажитися на сонці в походах? Та жодний з них не суне носа. А якщо й суне, то втече, підбираючи штани, такого завдамо йому перцю.
— І перцю не треба, — розреготався Байбуза. — Тільки вивеземо його ночувати у плавнях. Як накинеться на нього комашня!.. До світла не витримає.
— Або замкнеться в курені, як стара баба на печі, - додав Лаврін Пашковський і засипав піском дописану сторінку. — А тепер, панове, ось що від себе я додав:
А щоб не обтяжувати маєтностей шляхетських та монастирських лежами та приставствами[172], згодні ми виселитися до крулевщизн або в межі Вольностей запорозьких, але на переїзд треба нам дев'ять місяців часу аж до святого Іллі православноro, хоч такий виїзд є велика уразка наших прав і привілеїв, наданих нам почцівими королями. Ось чому військо запорозьке залишає за собою право звернутися з петицією до короля, щоб його мосць пан круль залишив нас надалі при наших старожитніх привілеях і правах.
Артикул за артикулом. Кожну дрібницю обмірковує і обговорює старшина. І в кожному слові і літері якась недомовка або пролазка, яку можна тлумачити в потрібний ний бік. Багато чого повикреслюють королівські прокуратори і посли Вального сойму. Але про прокураторів та панів знайдуться у старшини золоті гасене і дукати, здобуті в турецьких походах. Міцно липнуть вони до посольських і сенаторських рук, коли треба, заліплюють язики і бренькають принадним дзвоном на користь і розквіт запорозького панства.
І, переписуючи начисто свій реверсал і стверджуючи його військовою печаткою, задоволено всміхається козацький дипломат Лаврін Пашковський і передчуває панську лють, коли зрозуміють вони, до чого привів дзенькіт їх шабель та бучні загрози.
А час минав. Морози і хуртовини чергувалися з осінньою мжичкою й вітрами. Дощі заливали козацький табір, а військо все стояло над Узенню і не випускало зброї з рук. Настрій підупадав. Пани навмисне затягали перемови, раз у раз звертаючись до Варшави в кожній дрібниці. А козаки голодували. Вони взяли з собою двотижневий запас, а в мороз і пронизливу мжичку і сльоту ще більш треба їсти, бо намети і вози — поганий захист від негоди.
— Що вони там вилуплюють, наче квочки? — бурчала голота, з прихованою ненавистю і підозрою дивлячись на старшину. — Тaк і подохнеш, поки вони домовляться з панами.
— Та й скільки угод не пиши — не сунуться пани до нас на Січ. А коли б наші дуки і вирішили нас продати — так хіба мало каміння на Базавлуку, щоб нав'язати їм на шиї та пустити під лід води пити?!
Але не всі витримували муку. Щоранку недораховувалися полковники по кільканадцять козаків. Сагайдачний порозставляв по дорогах дозори перехоплювати втікачів і для страху скарав кількох на горло, але навіть смертна кара не зупиняла їх.
Падали коні. Люди ходили злі, голодні, тремтіли від холоду і загрожували напасти на панське військо, де валки ломилися від борошна і круп, горілки та хліба. І якщо одні тікали додому, інші лютішали, ставали завзятішими.
Сагайдачний нервувався. Запаси вичерпувалися, а за п'ять миль навкруги королівські обозні і фуражири позабирали птахів, борошно, сало, рибу й худобу. У магнатські маєтки не можна було й сунутися, щоб не накликати на себе обвинувачень в розбійництві. Сагайдачний звернувся до старшини, просив надіслати валки з хуторів, але тимчасом треба було якось обкрутитися.
Не краще було і польському війську. Воно було сите, але, йдучи в похід, пани не подбали про теплий одяг. І тепер, замість добре одягти своїх жовнірів, вони споювали їх і нацьковували на козаків, щоб їх п'яні загрози доходили до козацьких ушей.
Але горілка і пишні промови магнатів не дуже підбадьорювали жовнірів. Вони розбігалися світ за очі. Пани й собі висилали дозори, ловити втікачів, карали їх лютими муками, але становище не кращало.
Тоді Жолкевський зрозумів, що час кінчати.
Мерзлякувато загортаючись в делію[173] на легкому хутрі, Жолкевський раз у раз підходив до вікна. Тихо й похмуро було в палаці Берестейського воєводи Тишкевича.
Вранці виїхали комісари до козацького табору з Яном Жолкевським на чолі, а інші улаштували облаву на ведмедів. Старий коронний гетьман залишився вдома сам, страждаючи на подагру і на ревматизм.
Сьогодні мусив розв'язатися вузол всіх перемов. Час повернутися комісарам, але за вікном, обсипаним дрібними перлинками крапель, — нічого, крім дороги, осінньої мли та голих пірамідальних тополь, наче велетенських мітел. Сірий липкий туман підступає до палацу, густішає, наче зсуває за вікном свої сірі завіси. Гетьман підходить до каміна, загортає ноги вовчою шкурою і бере довгу турецьку люльку, коли ось біля ганку уривається важке тупотіння коней.
— Ну що? — напівпідводиться старий гетьман, назустріч блакитно-сірим доломанам свого небожа і його супутників.
— Мам гонор віншувати пана дядю з щасливим закінченням справи, — дзенькає острогами Януш Жолкевський, по-військовому виструнчившись перед старим гетьманом.
Від нього тхне вогкістю і грибним духом осіннього лісу, але не те турбує старого гетьмана.
— Присягнули? — беззвучно видихнув Жолкевський.
— Майже так… Кажуть, що і з татарами вони домовляються усно, отже, і слова честі, даного його мосці пану крулю, ніколи не порушать. Тільки старшина дає нам на письмі свій реверсал за власноручними підписами і печатками, як на всіх попередніх комісіях.
Жолкевський люто грюкнув кулаком по столу.
— Знов якісь фіглі-міглі! Знов ухиляються від певних зобов'язань!
Ян Жолкевський розгублено відступив, а замість нього заговорив Адам Склінський, командувач кварцяної піхоти.
— Але, вельможний пане, коли б вони навіть присягнули перед своїми єретичними попами, то їх присяга неварта й шеляга. Ми привезли щось краще — реверсал, писаний документ з їх підписами і печатками. Вранці ми мусимо сплатити їм гроші за минулі роки, тоді старшина присягне короні.
— А голота? Адже ж вона не визнає старшинської присяги і зробить по-своєму!
Блакитний доломан нетерпляче знизав плечима, але, схаменувшись, знов виструнчився перед старим гетьманом.
— Дозвольте нагадати вельможному пану гетьману, що коли корона складає мирний трактат з будь-якою державою, хлопи теж не беруть в цьому участі. Навіть на суді хлопська присяга і їх твердження не мають законної сили. Старшина відповідає за все і всіх, як командувачі за своє військо і як шляхта — за Річ Посполиту.
Жолкевський опанував себе. Опустився в крісло і, по-старечому крекчучи розтирав коліна.
— Розповідайте, — буркнув він. — Все! Докладно! І, будь ласка, без прикрас.
— Але ж, вельможний пане… — вигнувся блакитно-сірий доломан пана Склінського. — Як перед паном Єзусом… Найдокладніше і найточніше…
Він зробив коротеньку паузу, ніби не знав, з чого почати, і заговорив, зиркаючи на коронного гетьмана, грізнішого для своїх вояків від ворожих шабель і мушкетів.
— Виїхали ми, як відомо вельможному панові, вдосвіта. Вони не чекали нас так рано і саме починали шикувати полки. Кілька сотників зустріли нас біля греблі. Просили трохи зачекати, поки вони підготуються до оказування[174]. Довго пересували вони своє військо то нагору, то з гори. Нам обридло стояти на місці. Бо ж це нечемно до представників королівського війська. Кінець кінцем нас запросили їхати далі. На тому березі зустрів нас тен хлопський гетьман з почтом, наче справжній магнат.