Море було темне, і скільки сягало око — самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.
Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:
— Тепер не доженуть.
Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.
— Йок[177], не доженуть. Ані сеймени[178], ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.
Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.
Стамбул!
Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:
— Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.
Араби, певно, знали, що жінка — невірна, тому не обурилися порушенням адату[179]. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.
- Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..
Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.
А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.
Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам'яні хвилі турецького берега — розпач і туга пригнітили Настю.
Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем — стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї[180] — прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.
Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.
— Людина за бортом! — вигукнув з щогли сигнальний.
І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели на неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.
Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.
Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара[181]. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами…
А береги все насувалися, ближчали — плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір'ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.
Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама[182], дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.
Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.
— Назлі-ханум, Назлі-ханум, — повторював євнух Гасан, стиха перемовляючись із каїджі[183].
Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам'ятала тільки це ім'я — певно, якоїсь впливової жінки. Якось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.
Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підходили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.
Негри внесли Настю до пишно оздобленої зали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав їй до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.
Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.
— Та сама? — спитала вона уривчасто.
— Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, густі, з'єднані на переніссі тонкою рисочкою — за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.
— Та сама, господине, — тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. — Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.
— А чи потрапить вона до сералю? — уриває стара туркеня. — Пам'ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.
Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.
— Покажи! — уривчасто кидає вона.
І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору[184] часів Перікла і Фідія[185], відкидає Настин серпанок.
Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настине обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.
— Устань! — владно ляскає її стара словом, як батогом…
Настя здригається. «Як коняці». Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому — нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім'ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: «Тільки нікому не кажіть, що Настя — наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці невистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи». І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.
179
Адат — закон, що забороняє жінці відкривати обличчя перед чоловіками і взагалі регулює побутові питання.
181
Анатолі-Гісар — форт на малоазійському березі біля входу до Боспору; Румелі-Гісар — форт на європейському березі навпроти Анатолійського форту.
185
Доба Перікла і Фідія — епоха розвитку старогрецького мистецтва і культури. Перікл — афінський демократ 490–429 рр. до нашої ери.