— Роздягніть! Я хочу її бачити! — Наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.
Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.
— Двічі повторювати вам, чи що? — обертається до них Назлі-ханум. — Або хай роздягається сама ця дика кицька.
Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.
І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:
— Лазня тут у тебе, чи що?
Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати, її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.
— Виведіть її. Завтра огляну її у справжній лазні! — раптом наказує Назлі-ханум і кличе своїх танцюристок.
Сутеніє. Служниці запалюють олійні лампи. Лампи гойдаються під стелею на візерунчастих ланцюжках. На столах квітнуть вогненними жмутами канделябри з високими свічками різного кольору, і тонкий пряний запах амбри, домішаної до воску, лине від них. Легкий бриз віє крізь гратчасті мушарабії[186] і разом з прохолодою моря доносить аромат датур, лаврів, кипарисів і туй.
Рабині ставлять навпроти Назлі-ханум низенький круглий стіл, на стіл — келехи шербету З кращих конійських лимонів і кандійського тростяного цукру. Покришки на келехах з різьбленого коралу і бурштину або срібні з самоцвітами, але в багатьох, замість шербету, міцна ракі[187] або густе санторінське вино, до якого Назлі-ханум дуже прихильна. Біля ніг старої туркені сідає негритянка-казкарка, дві інших — персіянка та арабка — туляться біля порога і дивляться у рот господині, готові по першому знаку сісти біля неї і розпочати, ритмічно гойдаючись, свої фантастичні оповідання, барвисті й вибагливі, як арабески харасанських килимів.
Після казок рабині довго звиваються у млосному танці, повному знемоги і грації. Персіянки змінюють черкешенок, грекині — арабок. Тріщать у них на пальцях заганет — мідні кастаньєти; дзвенять бубни, сповиті стрічками, лунко б'ють палички по арабських кудумах[188], і ніжно тремтять і співають турецькі мандоліни-дербуки. А коли танцюристки знесилено падають на килими, починаються співи.
Назлі-ханум хворіє на безсоння. Щоночі розважають її рабині. Але горе тій, що не витримає цього одвічного бенкету і засне або закуняє. Батоги з волячих жил чекають на знесилену, і не одна кінчає свій вік в руках негрів-катів.
Очі злипаються, вогні здаються пухнастими, — як у тумані, але не можна ані на мить відлучитися, ані прилягти на м'яких килимах серед подушок з перловими китицями по куточках.
Пізні зимові сузір'я здіймаються над скутарійським лісом і кладовищами і, ставши високо над Босфором, дивляться в його глибину, а вікна палацу Назлі-ханум все сяють і міняться барвистими вогниками, наче химерний китайський ліхтарик.
Не спить і Настя. Їй дали кімнату з вікнами на Босфор, та сон далеко від її втомлених заплаканих очей. Розвіялася мрія про втечу, про повернення на батьківщину. Вона під владою жахливої жінки з обличчям білим, як пшеничний книш, і чорними блискучими очима.
За рік у беглер-бейовому палаці вивчила Настя мусульманський звичай. Знає вона, що господар сералю приходить до нього надвечір, і ніякі двері не можна замкнути перед ним. Та ніч минає спокійно, і ані вранці, ані вдень, після служби в султанському палаці, ані другого вечора не чути за нього. Де ж він? Помер чи теж у поході? Але тоді навіщо викрали її з Каффи і привезли аж до Стамбула? І чому тоді араби-матроси казали їй про султанський сераль?
Нема відповіді. Змучена марними думками і марним очікуванням, не спить Настя і дивиться у темряву заплаканими очима.
Назлі-ханум — султанова бабка — в неласці. Чотирнадцять років тому, коли небіж її, султан Ахмет, оперезався мечем предків у мечеті Еюба[189], вислав він до старого сералю всіх ода лик[190] та султан свого батька, разом з їх рабинями, євнухами, гіль-сизами[191], астрологами, карликами і ворожбитами, а Назлі-ханум заборонив переступати поріг свого палацу.
— Лютувала Назлі, та довелося скоритися. Кілька років не бачила вона очей падишахових, кленучи долю і султана Ахмета разом із нею.
І ось помер султан Ахмет.
Вже півроку панує в Стамбулі юнак Осман, але ніякі нагадування і хитрощі, ніякі подарунки не допомагають старій Назлі. Ще й досі молодий султан не одвідав старої бабки, не зняв з неї неласки. І вирішила Назлі-ханум відшукати йому таку красуню, щоб закохався в неї молодий падишах і, вдячний старій бабусі, дозволив їй одвідувати свій палац і брати участь у державних справах. І наказала вона Гасанові за всяку ціну здобути бранку Селімову, куплену торік восени на вагу золота.
Але Гасан сховав золото старої султани і просто викрав Настю з допомогою алжірських піратів.
Назлі-ханум була в захопленні від прекрасної бранки. Вона вже уявляла собі, як з'явиться з нею до свого онука.
— Навчи її, Гасане, нашої мови і звичаю, — говорила вона. — А головне, втлумач їй, що я її благодійниця, що без мене животіла б вона десь у злиднях і що повинна вона любти мене над усе і слухати кожне слово моє і виконувати кожне моє побажання. Ось коли я нарешті надолужу своє! Бо її руками і вустами керуватиму державою, як візничий — кіньми або спритний штукар — ляльками Кара-гьоза[192].
Минають дні. Вже третій тиждень Настя під дахом Назлі-ханум, і потроху захоплення старої султани перетворюється на тривогу і розчарування. Вона уважно придивляється до полонянки-козачки і відчуває, що ніколи не стане вона покірливою лялькою в її руках. Настя стримана й чемна, але ніздрі її здригаються від ненависті й огиди, коли стара султана пригортає або цілує її.
— Гадина! Отрутна гадина, а не рабиня і донька! — сичить обурена султана. — Де були твої очі, старий йолопе, коли ти віз її сюди?
Гасан шанобливо мовчить, але іноді і його очі спалахують ненавистю до старої султани.
Насті призначили служницю-гуцулку. Це була покірлива і залякана жінка, заморена довгою надмірною працею. Вже кілька років топила вона лазню і з ранку до ночі, надсаджуючись, тягала важкі оберемки букових дров. Бліда, безбарвна, всипана рудим ластовинням, наче поцяткована мухами, вона намагалася не потрапляти на очі ані самій Назлі, ані її доморядниці Фатьмі. Любка повільно танула від сухот і тільки ввечері трохи оживала, і тоді спалахували на її вилицях червоні плями, від яких вона дивовижно нагадувала червонобокі яблука-кандини з султанських садів. Служба у Насті була для неї відпочинком, та й приємно було хоч іноді поговорити з землячкою. І, запнувши важкі багдадські килими на дверях, розповідала Любка гарячковим шепотом:
— За померлого падишаха жили ми у новому сералі — он там, за високими мурами Стамбульського мису, — вказувала вона на європейський берег Босфору, засипаний незчисленними вогниками. — Жінок там було як каміння у морі: султан, одаліски, служниці… Я там, власне кажучи, виросла, бо забрали мене людолови підлітком. Наслухалася такого, що й подумати боязко, не те що розповісти уголос.
— Ну, а Назлі? — уриває Настя. — Що вона за людина?
Рабиня мовчить і пересмикує плечима, наче їй холодно.
— Таких, як Назлі, нічим не налякаєш, — виривається раптом у Любки. — Робила вона, що хотіла. Зазивала дo себе молодих яничарів, ночувала з ними. Якось поїхала за скутарійські ліси, побачила у полі молодого райо[193]. Впав він їй в око. Чорноокий такий, стрункий, як очеретинка, і все червоніє. Наказала йому Назлі принести до палацу квітів. Більше його не бачили: три ночі не відпускала його Назлі, а потім втопила в Босфорі. Нарешті урвався султанові терпець: заборонив він їй з'являтися до Біюк-сарая[194], бо ж по всіх площах плескали язиками про нашу Назлі, - і посватав Назлі-ханум з Ісмет-башею і призначив Ісмета до Белграда беглер-беєм подалі від сералю і від Стамбула… Але Ісмет-баша був у Назлі-ханум справжнім невільником. Раз на місяць пускала вона його до гарему і весь час пиячила з сербськими юнаками. Ісмет мовчав. Не міг він слова вимовити проти дружини, бо ж він — порох від її ніг, сестри падишахової, навіть не смів переступити порога свого гарему без запрошення. Добрий він був, жалісливий. Шкода йому було всіх, кого катувала Назлі. А Назлі ревнива була, як тигриця. Якось побачив Ісмет рабиню-черкешенку, поколоту до крові булавками. Зітхнув він, попестив її по щоці і сказав: «Не, плач, ягнятко, не ти сама тут страждаєш». Переказали це жінки Назлі. А вона покликала головного євнуха і наказала відтяти черкешенці голову, начинити її рижом з родзинками, підсмажити та й запросила башу обідати. Подають йому блюдо, а вона отак ласкаво: «Покуштуй свого ягнятка, любенький». Баша зняв покришку, зиркнув. Як схопиться, начебто сів на шпичку держи-дерева, як кине їй в обличчя слова розлуки! Повернув він Назлі-ханум нафак[195] і випросився в султана беглер-беєм до Смірни. Тільки не довго прожив Ісмет після розлуки, — доказала Любка впівголоса, начебто боячись, що підслухають і зрозуміють її слова.
188
Кудуми — маленькі, плоскі барабани на ніжках. Два кудуми ставили поруч і били в них паличками.
190
Одалика — дівчина, призначена в наложниці падишаха; султана — дружина або кровна родичка падишаха.
191
Гільсизи — інакше німі раби, що стояли на варті біля залу засідань — дивану. Вони були або дійсно німі, або з вирізаними язиками, або просто люди, яким було заборонено говорити, щоб не виказати державної таємниці. Навіть між собою вони мусили порозуміватися на мигах, наче глухонімі.
192
Кара-гьоз — ляльковий театр, був улюбленою розвагою по гаремах. Слово Кара-гьоз власне ім'я героя лялькового театру, як у нас «Петрушка».
195
Нафак — весільний подарунок, а у випадку розлуки — платня жінці, яку чоловік мусить сплатити їй протягом п'яти місяців з дня розлуки. Розмір нафаку в таких випадках встановлював суд, відповідно до цін на продукти і на речі першої потреби і відповідно до становища подружжя в суспільстві. В нижчих верствах жінка одержувала по 2–3 піастри на день або принаймні одну хлібину і одну свічку на день. Чоловік клав їх вранці на поріг покинутої дружини.