Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.
Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді; пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.
Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.
Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.
Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.
— Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, - плювався пограбований дід. — Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники?! Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять.
— А тобі клопіт? Віддав — і край, — дивувалися козаки.
— Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.
Восени невідомо звідки пішла чутка про новий реєстр. Одні запевняли, що потраплять до нього тільки діти, народжені від козаків, другі — ніби всі учасники московських походів, а взагалі ніхто нічого не знав до пуття. Потім наїхали королівські комісари з старшиною, скликали всіх сиверян і довго розпитували кожного козака, де він народився, чи давно живе у Сивері, чи брав участь у походах і скільки часу перебував на Низу. Допитані не розходилися, бгали шапки, тихенько кахикали у долоні і нарешті питали:
— Як же воно, панове, буде?
— Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та Запорозького війська, — неохоче відповідали вони.
І викликали інших.
І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапили тільки десятеро сиверян, — найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.
Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.
— Добре зробив Корж, що втік — зітхали вони. — Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.
Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай забираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки[206] та данини.
Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.
— Перезимуємо, а там побачимо, — гомоніли вони на майдані. — Доведеться тікати.
Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.
І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?
Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв'язує, бо кинути кілька сотень колод, — що надбав він довгими роками праці, - справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав старий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листя, присмаченого гіркопряним димком.
Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом'яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.
Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум'яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.
— Не пізнаєш? — спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. — Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, — повторив він улюблене прислів'я. — Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.
— Та де ж ти… де тебе так вицяцькувало? — нарешті видушив із себе пасічник.
— Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, — а потім платив татарюгам борги, — тріпнув Данило чуприною. — А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. «На фільварку, кажуть, працюють». Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!
— Зараз, братику, зараз, — заметушився старий. — Вірно кажеш, що всі показилися… Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?
— Давай, який є. Все'дно, — промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.
— Їж, любенький! Поласуй! А'мо, кулешу зварити з салом?
— Я не голодний, — похитав головою Корж. — Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий…
— Оце вірно, — зітхнув старий пасічник. — Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.
І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:
— Що пан збудував собі замок над Ворсклою — про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі — бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, — кажуть люди, — він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт — стала йому земля тверда під ногами, як камінь. І як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй… Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п'ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!..
— І ви скорялися? — спалахнув Корж. — Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?
Старий безнадійно зітхнув.
— Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки — і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони — ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.
— Та хай їм, бджолам!.. — урвав Корж — Що ж наші?
— Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть — і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви — і данин на них менш накладено, і в шинку горілка для них дешевша… А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися й такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чiпaє. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним — окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін — що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!
— Тьху! — вилаявся Корж. — Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він «слободи», і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.
206
Шарварки — робота на пана у випадку якогось стихійного лиха (пожежа, сарана, снігові замети тощо).