Їхати? Куди? Навіщо? Зустрічати людей, які не знають про його падіння? Приймати привітання гетьманові, на які він вже не має права? Або ловити в поглядах зловтішну цікавість і бажання роз'ятрити рани його…
А сонячний ранок блищить за вікном, і високо у скляному синьому небі проходять білі каравани хмар. За стіною шкварчить підсмажена ковбаса, дзеленчать ножі, чарки, остроги; гомонять хазяї з Бурдилом і Танцюрою. Час вставати на нові муки й образи…
Сагайдачний поквапливо зводиться на ноги, одягається, миється і виходить з світлиці, удаючи, що поспішає. Це принаймні рятує його від зайвих розмов.
І знову степ, безкраїй степ у рідкій щетині бур'яну. Коні мчать дружно, і, насунувши шапку на брови, колишній гетьман підострожує коня.
Що робити? Скоритися? Скласти руки, наче старезний дідок, не здатний до боротьби? Проти цього вся гордість його ставала дибки! Але як загнуздати голоту, повернути собі втрачену владу?!
Полковник Київського полку!.. А може, й цей полк піддасться обіцянкам Бородавки?! Проте київські козаки надто заможні. Але що можуть вони вдіяти проти Січі, проти багатотисячного моря нетяг? Братство? Але для братства ціни на рибу і шкіри та старостинські побори важніші від січових справ. Магістрат? Крамарі? Що може їм запропонувати вигнанець за допомогу і підтримку? Та й що може вдіяти магістрат і навіть всі магістрати разом проти дикого вільного кубла на Базавлуку?!
Опівдні небо затяглося млою. Розтанув іскристий блиск снігів. Дмухнув холодний, пронизливий вітер. Коні втомилися. А Сагайдачний все підострожував свого коня і не помічав, що той хитається від втоми.
Білі голови поземки бігли степом повз них і, підводячи сніговійні голови, випереджували козаків, спліталися на дорозі білими клубками і мчали далі, звиваючись серед бур'янів. З сірого імлистого неба посипався сніг, спочатку рідкий, колючий, потім густий, засліплюючи очі вершникам і коням.
— Батьку, пожалій хоч коня. Зупинімось тут на хуторі. Метелиця ж, — промовив Танцюра і показав нагаєм на тополі, що майоріли у білих хвилях хуртовини.
Сагайдачний мовчки відвернувся.
— Та куди ж ти поспішаєш? Добре б — на весілля, — догнав його Танцюра і без дальших слів схопив за повід коня.
Куди? Сагайдачний і сам не знав, куди мчить. До Житомира чи до Києва, або ще кудись гнали його туга, і сором, і розпач.
Сліпа тваринна лють скипала в серці. Досить було згадати Барабаша чи Бородавку, щоб все починало в ньому клекотіти. Хотілося знищити, розчавити їх, як черву, задушити, кинути собі під ноги, перегризти їм горло і жадібно вп'ястися зубами, з насолодою прислухаючись до передсмертного хрипу своїх ворогів.
Танцюра звертає з дороги і з незвичною лагідністю бурчить собі у вуса:
— Ну й чортів ти козарлюга, прости господи! Такого коня мало не загнав на смерть! І куди тебе жене нечиста сила?!.
Тон Танцюри щирий і сердечний, але в ньому бринить невловима фамільярність, якої вчора не було. Вона дратує колишнього гетьмана ще більше, ніж мовчазна ворожість Бурдила та іншої старшини. Вони стримуються. Не виказують свого обурення, але падіння Сагайдачного, а з ним і їхнє, розбиває їх плани і звичний лад життя. Вони передбачають значні збитки і турботи, але не можуть охопити їх оком, і мимовільна ворожнеча скипає і проривається проти колишнього гетьмана. Вони вірять в нього. Їм здається, що він прокинеться, очуняє, як колись у жорстокому бою, коли, здавалося, все було втрачено і коли очевидна поразка раптом перетворилася на перемогу.
Але тепер він немічна людина, розтрощена власним падінням.
І знов бажання сховатися від людей охоплює Сагайдачного таким пекучим болем, що печери київського монастиря повстали перед очима, як щось принадне і єдине. Адже нема в нього родини, ані мети у житті. Чому не замкнутися в одну з цих вогких, темних нір, виритих у землі аскетами минулих століть?!
Але що б сказали тоді козаки? Кожний вирішив би, що Сагайдачного замучила совість. «Пішов гріхи замолювати коли дали взаший», реготали б вони по шинках. І ця думка була така нестерпна, що Сагайдачний скрипнув зубами.
А Танцюра вже стукав у ворота незнайомого хутора і просив притулку від хуртовини.
Султана Стамбула
Ще два місяці прожила Настя під дахом Назлі-ханум: у найближчу п'ятницю з'явилися до старої султани довгобороді і поважні улеми скласти акт про Настине удочеріння. Для такого випадку велику палацову залу розгородили на дві частини легкими шовковими ширмами. По-один бік розташувалися улеми, по другий — Назлі-ханум з названою дочкою.
Назлі-ханум подарувала Насті розкішний башмаклик, колись наданий їй султаном Мохаммедом. Крім того, Назлі дарувала своїй полонянці силу коштовних оздоб, вбрань, золотого і срібного посуду та різних речей, потрібних кожній родовитій туркені. Не поскупилася стара. Вона розуміла, що це єдиний засіб повернути собі султанову ласку і навіть завоювати його приязнь. І осипала подарунками і пестощами ту, яку нещодавно збиралася продати безносому дідові.
Щоп'ятниці приїздив падишах. Він ласкаво вітав Гюль-Хуррем і з веселою усмішкою вів її до палацу і садовив поруч себе на низькому дивані, вкритому харасанським килимом.
— Ну що, щаслива? Здійснилися твої мрії? Тепер ти вільна і навіть рівна з султанами османської крові, - пояснює він, сьорбаючи запашну каву з підсмаженими фісташками.
Настя непомітно зітхає і всміхається сумно і вдячно.
— Я завжди молитиму бога за тебе, володарю всесвіту, але тужно, самотньо мені на чужині, - відповідає вона з полохливою надією, що султан змилосердиться і відпустить її на батьківщину.
— Ти, мабуть, кохаєш когось і сумуєш за ним? — уриває султан, по-своєму зрозумівши Настину тугу.
Настю лякають його запитання, надто близькі до правди, і мішаючи правду з вигадкою, відповідає вона, влучно, підробляючись під барвисту мову туркень:
— Так, світло безсмертя: я кохала одного козака, та він загинув смертю героя у непрохідній гущавині ворожих шабель.
— Вічна пам'ять героєві, - побожно схиляє голову падишах. — Тепер він у раю і безсмертні прекрасні гурії дають йому ковтнути насолоди, гідної справжніх героїв. А ти, — жива, мусиш подбати про нове кохання, тому що жінка, як пальма в пустині, мусить бути життєдайною, і плодоносною. Молись за померлого і готуйся шлюбу з живим.
Настя ніяково смикає перлову китицю дувар-ястика і не підводить очей.
— Хочеш Хуррем, подібно хасекі[210]-Хуррем, моїй прабабці, стати дружиною падишаха і народити йому сина, гідного престолу Османів? — раптом питає султан.
Настя здригається. Та хіба з усіх виходів це не найкращий?! І з очима, повними сліз, — останніми сльозами за минулим, — в знак згоди цілує край його одягу.
У леми були збентежені і розгублені. Ніколи ще падишах не одружувався з весільним обрядом. Але коли султан чогось бажає — хіба не відшукає мусульманський законник потрібного тексту святого письма або належного тлумачення до нього?! І не встиг Осман висловити свої побажання, як улесливі мудері[211] списали цілі згортки пергаменту, а муфті[212] Есаад видав фетву[213] про те, що бажання султанове цілком слушне і не відступає від святого закону.
Напередодні весілля був великий бенкет у Назлі-ханум. Палац старої султани ледве вмістив усіх запрошених, тому що дружини і матері всіх вельмож Оттоманської держави з'явилися привітати султанову наречену з коштовними подарунками, Великий візир Алі-баша надіслав Гюль-Хуррем цукровий замок. Це був чудовий витвір кондитерського мистецтва. На дерев'яному помості здіймалася споруда з садову альтанку завбільшки. Цукрові колони з капітелями найтоншого різьблення, стіни з пряничних брил наче з дикого каменю, вікна, засклені різнобарвним льодяником, водограї з такими ж льодяниковими цівками і водоймищами драгів або варення, а навколо них — шоколадні пальми з гіллям з настромленого на дроти цукату і з гронами глазурованих фруктів, і на доріжках штучного саду, всипаних смаженими з медом горішками, — шоколадні маври з золотими кунганчиками запашного шербету в руках. Все це нагадувало дитячу казку і захоплювало Настю, як маленьке дівча.
210
Хасекі — титул султани, що народила сина від падишаха. Тут згадка про Роксолану-Хуррем, дружину Сулеймана Пишного.
213
Фетва — наказ, де шейх-уль-Іслам або тлумачить правовірним зміст святого письма, або дає їм вказівки щодо поведінки чи як розв'язувати ту чи іншу справу, а також стверджує смертний вирок, бо без фетви ніхто, навіть падишах, не міг скарати на смерть правовірного.