Але дзеркальники та малярі по фарфору перевершили усіх: вони одягли сто п'ятдесят юнаків у шовкові вбрання, обшиті шматочками дзеркал, що блищали на сонці вогняними зайчиками, а малярі по фарфору везли розмальований арабесками фарфоровий басейн для водограю з кришталевими цівками і підвісками, так що здалеку здавалося, ніби б'є з нього, виграваючи на сонці, прозора кришталева вода.
За цехами йшли дервіші шести орденів, наче ватаги мандрівних штукарів та акробатів. Одні з них крутилися дзигами, пронизливо вигукуючи «Аллах!» або «Гу! Гу!». Інші застромлювали собі в рот розжарені до червоного залізні дроти, ковтали ножі і уламки скла і протикали руки і ноги голками, шпильками та кинджалами. Один дервіш ліг горілиць на помості і наказав покласти собі на груди камінь, який ледве витягли вісім вантажників. Другий танцював і перестрибував через застромлені у землю кинджали. Жінки злякано охали, але коли вони помітили дервіша в барилі отрутних гадин, що сичали і визирали з барила, ладні вилізти на землю, вони кинулися врозтіч з зойками жаху.
На майданах з ранку до вечора йшли вистави: штукарі і муштрувальники зміняли один одного; акробати бігали по канатах і дротах над юрбою, вигиналися на трапеціях, борці боролися, танцюристи танцювали, а грецькі актори показували пишні пантоміми з Іліади та Одиссеї. В юрбі сновигали продавці з бурдюка ми бузи і дешевих шербетів, баклави та рахат-лукуму, і ніхто не помітив, як почало сутеніти.
— Не розходьтеся! Не розходьтеся! — вигукували султанські покликачі.
Міська сторожа почала запалювати олійні лампи на щоглах, а по всіх мінаретах та вежах, по міських мурах та палацах, мечетях та медресе — спалахнули тисячі тисяч олійних каганчиків.
І тоді на всі майдани Стамбула, переповнені цікавою і галасливою юрбою, наче у свято байрама, винесли казани вареного рижу, хліб і смажених волів, начинених рижем і сливами.
Але не встигла сторожа поставити страви на столи, як голодна біднота накинулася на їжу. З боєм допалася вона до страв, штовхалася, відбирала силоміць кращий кусень. Незабаром площа вкрилася об'їденими кістками, покидьками, уламками розбитих казанів і розсипаним рижем.
— Го-го-го-го! — хапалися за боки аги[222] великого візира. — Це цікавіше від єврейської комедії та грецької пантоміми.
— Зараз буде ще цікавіше, — підкрутив вуса ага нічної варти Стамбула. — Шкода, що падишах не побачить цікавого видовища.
І щось пошепки наказав чаушеві[223].
Люди оскаженіло билися за рештки. їжі, намагалися хоч один раз в житті наїстися досхочу, бо усе, що давала їм праця і кам'яниста земля, відбирали мудири[224] і баші за податки.
— Цариця небесна!.. Що робиться! Що робиться на білому світі! — шепотіла грекиня-купчиха.
І раптом охнула і зблідла від жаху.
Ага нічної стамбульської варти виконав свою обіцянку. Він випустив на голодних людей таких же голодних ведмедів, вовків, лисиць та диких собак, прив'язавши їм до хвостів петарди і запалені смолоскипи. Паніка охопила юрбу. Збиваючи зустрічних з ніг, кинулися люди врозтіч, а хижаки, божевільні від жаху, вогню, пострілів і людського вереску, мчали за ними.
— Хо-хо-хо-хо! — аж присідали аги. — От спасибі, джаним, за веселу розвагу! Диви, як тікає дідок!.. Ой, та й ноги в нього!.. Дві жердини. Впав-таки. А я вже збирався заставлятися, що він втече від ведмедя.
Бенкет був у розпалі. Чужоземні посли, баші та вельможі, мудири, сеїди, чауші, візири та беглер-беї далеких і близьких провінцій — всі зібралися до Стамбула з розкішними шлюбними подарунками вітати Османа.
На круглих низеньких столах не переводилися вибагливі страви з риби, дичини, фруктів та дробини. Турецька горілка ракі сором'язливо ховалася під різьбленими накривками келехів на шербети разом з запашним кіпрським вином, і гості потроху п'яніли, розмови гучнішали, а. сміх ставав невимушений і веселий.
Але коли настав час вечірньої молитви, голос імамів урвав бенкет. Гості поквапливо підводилися, обсмикувалися, підтягували пояси і чалми і намагалися міцно триматися на нетвердих ногах.
Треба було піти до палацової мечеті вимолити султанові шлюбне благословення. Похід був урочистий і безмовний серед шпалер булюків і яничарів. Гості напідпитку і зовсім п'яні удавали тверезих і побожно зосереджених. В мечеті шейх-уль-Іслам еміри і муфті чекали султана. Після звичайного намазу гості розташувалися широким колом, з падишахом і імамами всередині. Імами хором затягли весільну молитву, здіймаючи догори долоні, і коли завмер останній молитовний вигук, султан пробрався крізь коло присутніх і швидко рушив до серальських садів. Звичайні смертні не йдуть, а мчать до сералю, але така надмірна поквапливість не гідна володаря Стамбула і трьох суходолів. Осман ішов широким, розмашним кроком юнака, звиклого до військових вправ і до полювання, а огрядні євнухи та вельможі з удаваною поквапливістю бігли за ним підтюпцем, а коли падишах наблизився до серальських воріт, почали кидати в нього старі папучі, навмисно принесені у кишенях. Це було символічне прощання однолітків-парубків з товаришем юнацтва, що вступає в родинне життя.
Але тільки брати султанові та друзі дитинства насмілилися виконати цей старовинний звичай.
Біля дверей Настиного кіоска кизляр-ага чатував на свого володаря. Головний євнух провів султана з смолоскипом до гердека, а білі і чорні євнухи, рабині та одалики кидали квіти до падишахових ніг.
Сагдич нареченої і к'яйя[225] сералю зустріли падишаха і постелили йому намазлик, і, замість того щоб наблизитися до Насті, оповитої рожевим серпанком, султан скорився звичаю і став на молитву. Потім обидві жінки вклонилися йому до землі і беззвучно вислизнули з покою.
Осман постояв хвилинку серед гердека, розпалений вином, і рушив до Насті. Настя добре запам'ятала, чого навчала її сагдич, і сиділа у кутку нерухома, як статуя, вирізьблена з слонової кості, але коли Осман торкнувся її серпанку, мимоволі здригнулася і відсахнулася від нього.
— Чого ти? — спитав падишах, плутаючись язиком. — Ага, я й забув! Викуп…
І витягнув з пояса розкішне діамантове намисто. Настя не рухалася. Крізь серпанок дивилися на падишаха розширені жахом очі, але султан нічого не помічав. Владним рухом скинув він серпанок і, наступивши на намисто, рвонув Настю до себе…
Чорна південна ніч наближається непомітно. А галери стояли серед Босфору, замість того, щоб сховатися під склепінням Дарсена, де вони ночували.
Прикуті до лав веслярі раділи несподіваному відпочинку. Брязкаючи кайданами, курили вони і передавали один одному люльку після затяжки. Нелегко їм було здобувати тютюн…
Незчисленні вогники ілюмінації і яскраво освітлені кольорові вікна палаців блищали у маслянисто-чорній воді Босфору, що лився з Чорного у Мармурове море повільною блискучою хвилею.
— Святкують, — кинув упівголоса завчасно посивілий козак. — А кажуть, ніби вона наша козачка.
Сусіда його байдуже плюнув у воду.
— А тобі з того легше?
— Ось поживемо — побачимо. Поки що хоч штани та сорочки нам справили та раз за сім років нагодували донесхочу. Невільникові і це неабищо.
Над Стамбулом забили у небо барвисті водограї ракет. Вони розсипалися десь у височині і повільно падали, згасали у темряві. Вітер доносив з європейського берега уривки протяглої музики і глухі удари барабанів, а за кормою галер ледве шаруділи темні скутарійські сади. Босфор був по-нічному мовчазно-безлюдний. Вогні з тремтінням звивалися у його зибіні золотими пружинами, розсипалися на дрібні уламки і пливли до галер мідними змійками. Пахтіло гаром і кіптявою від олійних каганчиків, порохом від ракет та йодистою свіжістю моря.
223
Чауші — урядовці, яких падишах надсилав з грамотами до інших країн, а в інший час давав різноманітні доручення. Урядовці, що очолювали великі установи, теж мали своїх чаушів.