Володимир КУЗЬМЕНКО
Людство врятує штучний інтелект
У Львові, на вулиці Варшавській, у звичайнісінькому багатоповерховому будинку мешкає чоловік, котрий 12 літ тому здивував світ. Нікому раніше не знаний, він видає фантастичний роман у трьох томах “Древо життя”. Книга з’являється тиражем… 300 (триста!) тисяч примірників. Через чотири роки (1993-й) наклад повторюють у дещо скромніших обсягах — 100 тисяч примірників. Згодом (1995 рік) побачив світ ошатний томик, куди увійшло три романи — “Ластівка”, “Амазонки”, “Повернення динозаврів”. Минулого року вийшло друком третє видання науково-популярного футурологічного дослідження “На порозі надцивілізації”, здійсненого спільно з науковцем (радіофізиком за фахом, кандидатом філологічних наук), письменником і журналістом (шеф-редактором журналу “Універсум” і “Світ пригод”, членом Всесвітньої організації періодичної преси з осідком у Брюсселі) Олегом Романчуком. У цій книжці, системно проаналізовано актуальні проблеми сучасності, зокрема у галузі соціального прогнозування.
Звати автора — Володимир КУЗЬМЕНКО. У минулому науковець, учений-біофізик, а нині — пенсіонер, він не “тусується” серед творчої еліти, не рветься до мікрофонів чи трибун. Наче келійний самітник зачинився у кабінеті, де на дисплеї комп’ютера щодня народжуються нові сторінки повістей і романів. У нього чимало ідей, він має що оповісти людям. Тому, одцуравшись від суєтності, поспішає сказати те, що вважає головним і потрібним.
БЕЗПРИНЦИПНІШОЇ ЛЮДИНИ, АНІЖ ЛЕНІН, ІСТОРІЯ НЕ ЗНАЄ
— Володимире Леонідовичу, якщо книгу читає дві-три особи, то вас знає, щонайменше, півтора мільйона людей. Щоправда, станніми роками Ви не виступаєте на сторінках популярної преси, не даєте інтерв’ю. Тому не буде зайвим, аби Ви нагадали про себе.
— Народився я у родині медиків. Батько був ректором Львівського медичного інституту, фронтовим хірургом, до Львова працював у Авдіївці, а згодом у Донецьку очолював медінститут. Я вступив до Донецького медінституту, а закінчив Львівський медичний із причини переїзду батьків сюди. Отримав “червоний диплом” і став аспірантом-патофізіологом. Згодом — дисертація на проблему гетеротрансплантації, себто пересадки чужорідних органів. Довелось вирішувати проблему імунної відчуженості. Там я вперше зіштовхнувся з явищем толерантності, яке згодом стало одним із головних у моїх філософських пошуках.
Довгі роки я професійно займався біофізикою, теорією складних систем і нейробіонікою, тобто — штучним інтелектом. Є автором понад 40 винаходів, частина з яких і досі засекречена.
— І раптом — фантастична проза! Як сталося, що Ви взялися за написання книг?
— Ну, не раптом. Я писав вірші, але справжнім поетом не став. А щодо мого першого роману “Древо життя”, то тут ось як було. Накопичилась велика кількість інформації. Там, у “Древі життя”, закладено основну ідею — ідею самоорганізації, яка є справедливою для будь-якої самоорганізаційної системи…
— Ви відкидали панівну у той час думку про довершеність комуністичної системи?
— Звичайно. Знаєте, я другокурсником перечитав усі праці Леніна і переконався: безпринципнішої людини історія не знає. І ніякий він не філософ, а компілятор. Перечитав я також усього Енгельса. Це він розробляв комуністичну ідею. Маркс більше займався економічними питаннями.
— Гм! Що ж спонукало Вас, другокурсника, майбутнього медика, ще й сина ректора, фронтовика і комуніста, аналізувати класиків марксизму-ленінізму? Вам би медициною перейматись…
— Що змушувало? Відчуття невлаштованості тогочасного суспільства. Я давно побачив — ледь не з дитинства — оте зубожіння, злидні і насилля. Так склалось, що ідеї, закладені в моїх наукових пошуках, ніби просилися на папір. Поступово визрівав задум того, що стало тритомником “Древо життя”. Там я, як мені видається, сповна виклав думку щодо самоорганізації суспільства, про штучний інтелект і безсмертя людини. У ті роки про публікацію спеціальних наукових статей на цю тему й мови не могло бути. А мені праглось виговоритися. Так одного вечора, після лекцій, я, як зазвичай, завітав до своєї лабораторії. Вмостився за стіл, але не зайнявся звичними дослідницькими справами, а дістав друкарську машинку, заклав аркуш паперу і вистукав перше речення: “Його розбудив шум прибою”. А далі пішло так, що я враз перед собою зримо побачив усі події, які розгорнулися на тисячах сторінок “Древа життя”.
Упродовж року я написав цю книгу. 1989-го віддав рукопис журналісту Германові Ключерову, від нього він потрапив до кореспондента газети “Советская культура” Станіслава Яценка. Як згодом розповів мені, рукопис він прочитав за дві ночі і тут же зателефонував редактору “Роман-газеты” Євгенові Аверіну. І каже: “Євгене, у мене є найліпше, що написано у фантастиці”. Через місяць я отримую запрошення з Москви. Приїжджаю. Зустрічає мене Аверін: “Будемо друкувати!”. Коли вийшов друком тритомник, особливої радості не відчував.
Не знаю навіть, чим це пояснити. Гонорар дали пристойний. Та не про це мова. Був спокій і відчуття незавершеної роботи.
— Але був і повторний видрук “Древа життя”. Цього разу не в Москві, а у Львові, у видавництві “Каменяр”.
— Директор “Каменяра” Дмитро Сапіга звідкілясь довідався про мене і запросив на розмову. Тоді видавництво “Каменяр” планувало випуск фантастичного журналу. Мені запропонували співробітництво. З журналом нічого не вийшло. А тут пан Сапіга запропонував свої послуги щодо видруку “Древа життя”. Я, зрозуміло, погодився. Стотисячний тираж “Каменяра” читачі буквально змели з полиць книгарень.
— Скільки, за Вашими підрахунками, маєте читачів?
— П’ять мільйонів. Щонайменше.
— Але Вас не назвеш популярним письменником.
— Бо я нікуди не ліз. Це не у моїй вдачі. Свого часу був активістом Руху, ще того — першого, не партійного. Обирали навіть делегатом на перші всеукраїнські збори Руху. Я відстоював тоді, і продовжую цього дотримуватись, ідею народовладдя. Рух мав охопити всі верстви населення, а він перетворився на політичну партію. Я ще робив спроби щось довести, а мені тицяли в обличчя: народові потрібен сильний і єдиний лідер. Ось тоді зрозумів — з Рухом мені не по дорозі. Хоча політична діяльність — цікава річ. Я б охоче нею зайнявся, коли б покликали…
ЧЕРЕЗ БІОПОЛЯ РЕГУЛЮВАТИМУТЬ ПОВЕДІНКУ
— Які основні ідеї, гіпотези, моделі закладені у “Древі життя”? Що, на Вашу гадку, має з передбаченого обов’язково здійснитись і що є цілковитою утопією?
— Там висловлена думка, що можна у віртуальному просторі створити безсмертну людину. Усе це є можливим. Думаю, років через п’ятдесят — шістдесят ця ідея буде достатньо обґрунтованою. Усе відбувається з величезним прискоренням. А запровадження Інтернету щонайменше в десять разів пришвидшило розвиток суспільства. Друге, на що варто звернути увагу в моїй книзі. Існують загальні закони самоорганізації: закон сумісності, закон інтеграції, закон необхідної різноманітності. Це загальні закони для всіх самоорганізаційних систем. Для біологічних зокрема — і для біосфери, для соціальних систем і для систем штучного інтелекту.
Від чого залежить інтелект? Від об’єму пам’яті, що включає оперативну та часову інформацію. Від швидкості вилучення інформації. Від широти сприйняття. У нас дуже обмежена широта сприйняття: зір, слух, нюх, смак, дотик. Наша логіка, наш інтелект розвиваються, виходячи з цих п’яти органів чуття. Усю решту ми підглядаємо через прилади: радіохвилі і таке інше. Але уявіть собі, коли б художник знав про кольори лише за їх спектром. Чи малював би він? Не зумів би! Так і ми. Знаємо, що радіохвилі існують, ми їх реєструємо, але не бачимо. То, вочевидь, існує широчезне поле логіки, а ми володіємо лиш незначною її часткою. Нині починає розвиватись так звана квантова логіка, де уявляється інформаційний ефір, який вловлює інформацію біополя. Та то тільки початок розробок. Далі нас чекає чимало несподіванок.
— І коли нам очікувати отих несподіванок?