Однак тепер, поділивши два дукати рівно по сімдесят п’ять грошів, вони сиділи сумирні і втішені. Простір довкола значно потеплішав.
Пан Сангушко продовжив:
— Можу додати, що по закінченні цієї справи ви отримаєте втричі більше.
— Тоді все решта — дурниці! — втрутився Орест, ледь не співаючи від щастя, — ми виконаємо ваше доручення якнайліпше! Для нас честь вправних майстрів — найголовніше!
— Скільки людей буде в човні? — діловито поцікавився Казимир.
— П’ятеро-шестеро, — відповів шляхтич, — навряд чи більше.
Веселість їхню мов рукою зняло.
Сангушко поглянув іронічно.
— Невже це вас злякало, панове?
— Чому ж ви не доручите цю справу своїм козакам? — подивовано запитав Орест.
— Поміркуйте самі: як козаки князя можуть напасти на його ж таки човен?
— Зате вони любісінько повісять на гілляках двох розбійників, котрі це зроблять! — аж спалахнув Орест і вперіщив кулаком по столі.
— Цього не станеться, — холодно запевнив шляхтич, — тут ви вже мусите покластись на слово шляхтича…
Та несподівано він глипнув убік і скептично скривився:
— Хоча я, мабуть, помилився, коли обрав вас для такої справи. А надто ті, хто вас вихваляв.
Він удав, наче збирається піти геть.
— Гаразд! — зупинив його Казимир. — Ми згодні.
— Оце — направду лицарська розмова! — втішився шляхтич. — Бажаю успіху, панове сміливці.
— Ще 6 пак… — процідив Орест.
— Через три дні сподіваюся бачити вас знову на цьому ж місці..
З цими словами шляхтич підвівся і, ледь піднявши капелюха, вийшов геть. Знадвору долинув кінський тупіт, але, поступово стихаючи, він віддаленів.
Орест радо посміхнувся.
— От бачиш, брате, — сказав він, — тепер усе в нас буде добре.
— Все добре — принаймі на три дні, — скривився Казимир.
— Чому лишень на три? Поки що маємо ці гроші, а їх вистачить і надовше.
— Гадаєш, так просто захопити з-посеред річки човен, у якому сидітимуть шестеро гайдуків? Як ми це зробимо? Неводом? — Казимир невдоволено спохмурнів.
— Чому ж ти погодився? — здивовано запитав Орест.
— Бо якби ми відмовились, то ті харцизяки вичавили б із нас завдаток разом із кишками! — обурено мовив Казимир.
— Але ж тепер вони пішли, — стишено промовив юнак, — то ж скажи, що нам заважає гарно повечеряти? Я голодний, як пес. Заночуємо в цьому гадючнику, а вранці вирушимо далі до Лемберга!
— Про вечерю — це ти вчасно згадав! Nunc est bibendum![3] — радісно вигукнув Казимир.
Обидва зареготали і гукнули господаря. Замовили йому дві печені гуски, гарнець меду і кімнату на ніч. Їли, наче востаннє. А ще завзятіше пили… Господар, уздрівши, як за лічені хвилини від його птиці залишилися самі кістки, обережно запитав, чи не бажають панове ще чогось.
— А галушки маєш? — запитав Казимир.
Той ствердно кивнув.
— Неси ще й галушок.
— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.
Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.
— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…
Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.
— Атож, — кивнув той.
— А там що?
— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…
— Аж поки не здохнемо де-небудь від якогось зарізяка, і жодна душа за нами не пошкодує…
— Як на мене, — знизав плечима Орест, — то байдуже.
Принесли галушки і мед.
— Ми могли б захопити той човен, — сказав Казимир, коли господар потупцяв назад.
— Могли б, — погодився Орест і вмовк: йому впала в око струнка пишногруда кобіта, що, стоячи неподалік дверей, розглядала присутніх.
— А тоді князь узяв би нас на службу, — вів своє Казимир.
— Нащо йому двоє волоцюг?
Юнак не відривав погляду від жінки, аж прикипів. Дивно вона тут виглядала — наче квітка серед гною. Вбрана у звичайний селянський одяг, сорочка глибоко розхристана біля пазухи, і червоні шипшинові намистинки вільно колихалися, немов на спілих плодах. Русяве волосся буйно спадало хвилястими пасмами на плечі, неабияк ваблячи очі захмелілих гультяїв…
Жінка вловила його погляд і раптом, відсовуючи простягнуті зусібіч брудні руки, підійшла до нього. Від несподіванки Оресту відібрало мову, а на очі навис туман.
— Чого ж ти так знітився, любчику? — мовила вона, кладучи руки йому на плечі. — То забагато для тебе?
Красуня грайливо колихнула персами. Орест, не зводячи з неї очей, намацав рукою кухоль і одним ковтком висушив усе, що в ньому залишилось.