— Дозвольте, — почав було професор. — Адже це… — та, глянувши на люльки, які він усе ще міцно тримав у руці, замовк.
— Так от, — вів далі Крищук, — цей прилад допомагає нам у астрохімічних дослідженнях, які проводяться у нас в інституті.
— Оу, — зрадів професор, — я все зрозумів: ви збираєтеся закидати ці прилади на Місяць і досліджувати його за їхньою допомогою!
— Що ви, містер Крайфорд, — здивувалась Рилова, — це ми зробили ще три роки тому. Тепер ми вже закінчуємо складання геологічної карти місячної поверхні.
— Бачите, — зніяковів Крайфорд, — заняття палеонтологією не дозволяють мені… До того ж наші газети про це не писали. Але стривайте! — раптом вигукнув він. — Звідки все-таки цей індрикотерій?
— З Венери.
— ??
— Хіба ви не читали в газетах? — здивувався й собі Крищук. — Два дні тому наші вчені вдало посадили на поверхню Венери четверту автоматичну станцію.
— Розумієте, мій перекладач трохи захворів, і тому…
— На автоматичній станції серед інших приладів є й рентгеноструктурна установка нашого інституту, а синтезатор знаходиться тут.
— Колосально! — як завжди несподівано реагував містер Крайфорд. — Отже, індрикотерій з Венери? І нещодавно він був живий?
— Ви все-таки вважаєте, що це індрикотерій? — спитав Крищук.
— А ви можете думати інакше? — обурився містер Крайфорд. — Чому? — кричав він. — Чому ви припинили дослід?.. Де решта кістяка?
— Так… — задумливо промовив Крищук. — Мабуть, автоматична станція при посадці вбила цього індрикотерія. А щодо решти кістяка, то ми, професоре, змушені були припинити дослід: у нас кінчився титан. Але п’ять хвилин тому синтезатор включено знову. Цього разу попробуємо відтворити дані іншого аналізатора, який скинули кілометрів за десять від першого.
— Варвари, — майже з ненавистю сказав містер Крайфорд. — Як ви могли кинути такий об’єкт?
— Річ у тім, що перший аналізатор перестав посилати сигнали. Можливо, допитливі представники фауни Венери, прийшовши знищити останки свого собрата, закусили нашою установкою.
Останню фразу Крищук вимовив уже тоді, коли вони ввійшли до машинного залу. Усе тут було, як і раніше. Між «верстатами» ходили люди в комбінезонах, кричав гучномовець:
— Дмитре, ну хто ж гадав, що потрібно буде стільки танталу?! Давай тантал, — більше і, головне, швидше!
— Хто цей Дмитро, про якого я стільки чув і якого так і не побачив? — поцікавився професор.
— Дмитро Петрович постачає нам чисті хімічні елементи для вхідного блоку синтезатора, — пояснив Крищук і додав занепокоєно: — Навіщо потрібен тантал, ще й у великій кількості?..
Крищук, Рилова і містер Крайфорд увійшли до залу синтезатора. Стіл з кісткою «індрикотерія» трохи відсунули. У центрі, обплутаний численними проводами, виростав якийсь предмет. Усе виразніше вимальовувалася форма диска, схожого на ті, що їх метають спортсмени, тільки значно більшого розміру.
— Автоматична станція» рухаючись по поверхні Венери, наштовхнулася на дуже велике скупчення танталу. Ми наказали відтворити цю ділянку. І от бачите… Цей диск складається майже з чистого танталу, — пошепки пояснив Крищук містерові Крайфорду.
За двадцять хвилин на пульті керування замиготіли різноколірні лампочки.
— Змінився режим роботи, — прокоментував Крищук. — Аналізатор перейшов на інший предмет.
Співробітник, що сидів біля пульта, почав повільно вимовляти:.
— Кальцій, кремній, кисень, залізо, ще кремній, більше… Магній, вуглецю— небагато…
— Це вже грунт, на якому лежить диск, — сказав Крищук. — Мабуть, можна вимикати.
Тихе дзижчання припинилося. Лампочки на пульті керування погасли, перестав світитися екран телевізора. Крищук підійшов до диска, що лежав на робочому столі, уважно придивився і покликав своїх супутників.
Перший до столу, на правах гостя, підійшов містер Крайфорд. Всередині диска в чітко накресленому трикутнику був намальований олень. Власне кажучи, це був не олень, а щось дуже на нього схоже… Тварина витягла ноги у напруженому стрибку, пориваючись до чогось, що було вже за межами трикутника, за межами тьмяно виблискуючого танталового диска.
В залі запала тиша. Яким він був — той, хто намалював цю картину? Що чекає нас за густим шаром хмар, що вкривають Венеру?
Містер Крайфорд підійшов до Крищука, взяв його за руку, міцно потиснув і сказав:
— Спасіба, товарич!