Та, може, Джон заслуговував на це. Після того, що він зробив з Майкловою сусідкою, його слід було кинути назад у тюрму, до решти хворих виродків. Він понівечив тіло дитини. Власними руками опоганив ту дівчинку. Таке просто не могло зійти йому з рук.
І судячи з того, як розвивалися події, не зійде.
Сушарка зупинилася, і Джон почав згортати рушники, складаючи їх у великий сміттєвий бак на колесах, щоб відвезти їх для роботи з машинами. Йому потрібно знову поговорити з Беном. Джон зростав і мужнів у тюрмі, проте мислення у нього було як у в’язня, не як у злочинця. Йому потрібно було, щоб хтось йому казав, що робити.
— Ти Джон?
Жінка, що стояла перед ним, була струнка, на зріст п’ять футів і вісім чи дев’ять дюймів[40]. Її темне волосся було коротко підстрижене, з нерівними кінчиками, що стирчали навколо голови, а вдягнена вона була в короткий приталений жакет і обтислі джинси.
— Я можу вам допомогти? — запитав він, шукаючи поглядом красномовно випнутого місця в неї під жакетом.
На копа вона була йому не схожа, надто гарний був у неї жакет, проте Джон ніколи не вмів відрізняти поганих від хороших.
— Ти Джон Шеллі? — запитала жінка.
Він глянув понад її плече. Хоча Рей-Рей смоктав льодяника на паличці, але Джон бачив, що очима він прикипів до сцени, що саме розігрувалася.
— Я вас знаю? — спитав Джон.
— Ти переїхав, — сказала вона. — Я думала, ти живеш на Ешбі-стрит.
Джон спробував усміхнутися, хоча насправді йому кортіло кинути рушники і дати драла.
— А в чому річ?
Вона тримала руки на стегнах, і він подумав про міс Лем. Він нічого не міг з собою вдіяти. Кинув погляд на металеву кришку, що накривала вакуумну цистерну.
— Я Кеті Кінан. Подруга твоєї сестри.
Він кинув рушники на землю.
— А Джойс…
— Вона в порядку, — запевнила його жінка. — Просто тобі треба з нею поговорити.
— Я…
Він опустив погляд на купу рушників і перевів його на жінку. Він не знав, хто вона така і навіщо прийшла, проте вона була божевільна, якщо думала, буцімто змусить Джойс робити щось проти її волі.
Джон став на коліна, щоб позбирати рушники.
— Вона не хоче зі мною розмовляти.
— Я знаю, що не хоче, — кивнула Кеті. — Але їй це потрібно.
— Хто ви така?
— Я ж кажу, її подруга.
— Мабуть, ви не дуже добре її знаєте, якщо думаєте, що це спрацює.
— Джоне, я останні дванадцять років сплю з нею в одному ліжку. Я знаю її краще, ніж будь-хто на Землі.
Отже, Джойс була лесбіянкою. Джону стало цікаво, що з цього приводу думав Річард. Одне дитя — засуджений ґвалтівник і вбивця, друге — «рожеве», як світанок. На думку про масштаби Річардового невдоволення Джон не зміг стримати усмішки.
— Тебе турбує, що твоя сестра — лесбійка? — запитала Кеті.
— Думаю, не мені її судити, — визнав Джон, а в голові крутилася одна думка: «Господи, Річард, мабуть, сказився від люті, коли довідався про це. Його ідеальна Джойс грала в іншій команді».
Кеті їздила на чорному «порше» — машині, яку Джон міг бачити лише стоячи на колінах і руках, коли вичищав з неї сміття. Вона повезла його по Підмонт-роуд, повернула праворуч на Сідні-Маркус і припаркувалася перед маленьким будинком на Ленокс-роуд, північніше автостради. На табличці химерними золотими літерами було написано «Кінер, Роуз і Шеллі». Машина поряд з «порше», графітно-сірий «БМВ», стояла на місці, зарезервованому для Джойс Шеллі.
Джойс працювала на відстані не більше від двох миль від автомийки. Вона могла навіть проминати його щодня, їдучи на роботу.
— Вона там закриває угоду, — сказала Кеті. — Скоро звільниться.
У Джона затріщали коліна, коли він вилазив з низької машини. Знову і знову доводилося нагадувати собі, що йому вже під сорок. А він чомусь досі почувався п’ятнадцятирічним, наче в «Коустелі» був інший Джон, там сидів його розум, а тіло тим часом залишалося на волі, не старіло, чекало, коли він повернеться і пред’явить на нього свої права.
— Зачекаймо у неї в кабінеті, — запропонувала Кеті й повела його в будівлю.
Секретарка провела Джона поглядом, коли він проходив повз її стіл, і він подумав, що вона не звикла бачити таких, як він (окрім хіба що прибиральника), у цих чистеньких стінах.
— Сюди. — Кеті взяла кілька аркушиків нотаток із коробки зі своїм прізвищем і на ходу прочитала.
Кабінет у Джойс був гарний, точнісінько такий, яким його уявляв би Джон, якби дозволяв собі думати про сестру та її життя без нього. На підлозі темно-синій з бордовим перський килим, штори з тонкої тканини, що пропускала сонячне світло, стіни пофарбовані в шоколадно-бежевий. Кольори здавалися чоловічими, проте було щось жіночне у тому, як Джойс їх використовувала. Чи, може, її кабінет оформлював дизайнер, якась дорога штучка з Бакгеда, якій платили за те, щоб вона витрачала гроші багатіїв. Ще там висіло кілька східних за стилем картин, які Джону не сподобалися, проте від вигляду фотографій, що стояли на низькій шафі, у нього заболіло серце.