У скриньці лежав новий лист від Аманди, але Вілл не мав бажання його читати. Ще було два запити від Керолайн, Амандиної секретарки, про докази у справі. Вілл запустив голосову програму і надиктував у мікрофон відповідь, потім виконав перевірку орфографії, і комп’ютер прочитав цю відповідь сам. Коли нарешті результат Вілла задовольнив, він виділив текст і вставив його в лист, потім знову перевірив орфографію і відправив Керолайн.
А тимчасом йому надійшла гаряча біржова пропозиція, і Вілл спокійно відправив її у кошик. Потім розгорнув вікно кошика і почистив його від сміття.
Якби за марнування часу давали олімпійську медаль, подумав Вілл, то він за рівнем міг би претендувати щонайменше на срібло. Авжеж, на цьому його трудові подвиги не закінчилися. Він розгорнув папку «Спам», виділив усе і перевів курсор на кнопку «Видалити». Вискочило якесь повідомлення. Судячи з його форми, комп’ютер запитував, чи він справді хоче це зробити. Вілл натиснув на синю кнопку (що означало «Гаразд») і дивився, як спам поволі зникає зі списку.
Він повернувся до непрочитаної пошти, подумавши, що може приділити хвилинку тому, що хотіла від нього Аманда. Прийшов новий лист від Керолайн. Мабуть, вона просто жартувала про те, що вони обоє так пізно сидять за роботою, але Вілл уже був у такому стані, що й пропозицію віагри на трав’яній основі читав би, хоч би на секунду відкласти читання звітів.
У листі Керолайн було вкладення у вигляді файлу jpeg, і він клацнув на кнопку «Відкрити», навіть не виділивши текст листа і не відправивши його в голосову програму. Бетті поворухнулася на дивані, тихо гавкнула, і він розвернувся подивитися, що з нею. Собачка лежала на спині й ворушила в повітрі лапками, бо їй снилося… те, що сниться маленьким собачкам. Може, сир?
Вілл повернувся до монітора, і усмішка сповзла з його обличчя. Фотографія нарешті завантажилася. Хлопчику з виду було років шістнадцять, довге волосся спускалося на комір, на обличчі блукала напівусмішка, що вигулькувала автоматично, коли тобі в лице тицяли фотоапаратом на кожному святі чи родинному пікніку. Перед вузькими грудьми він тримав табличку. Шкіра навколо нігтів у нього була згризена до м’яса. Вілл навіть не намагався прочитати табличку: він знав, що на ній ім’я, прізвище, дата винесення вироку, обвинувачення. Хлопчика виказували очі. З п’ятнадцяти до тридцяти п’яти могло багато змінитися, але очі залишалися незмінними: мигдалеподібної форми, з райдужними оболонками різного кольору, довгими-предовгими віями, майже дівчачими.
Фото з поліцейського протоколу, який збирався прочитати Вілл, лежало біля його ліктя. Він підняв його, думаючи, що хлопчик на екрані виріс у злочинця на фото — у цьому жодних сумнівів бути не могло.
Вілл загнав листа Керолайн у голосову програму. Збільшив звук колонок, потім клацнув панель меню і прокрутив униз, щоб вибрати команду «Промовити». Слова лунали поволі й металево, їхнього змісту було достатньо, щоб він почувався так, наче його вдарили в живіт.
Програма закінчила роботу. Слухати вдруге Віллу не потрібно було.
Він ухопив ключі від машини.
Лейтенант сказав Віллу, що Енджі біля горілчаного магазину на Чешир-бридж-роуд. Магазин він відшукав доволі легко, але Енджі не було серед повій, що попритулялися до будівлі.
— Я декого шукаю, — сказав він.
— Я теж, красунчику.
— Ні, — сказав Вілл. Він знав, що Енджі працює повією не під справжнім ім’ям, але вона ніколи не називала йому свого псевдоніма. — На зріст вона приблизно п’ять футів вісім дюймів[42]. Каштанове волосся, карі очі. Оливкова шкіра.
— Схоже на мене, красунчику. — Це сказала низенька платинова білявка з таким широким проміжком між передніми зубами, що, розмовляючи, вона присвистувала.
— Котику, ти Робін шукаєш? — спитала інша.
— Не знаю, — зізнався Вілл, повертаючись до старшої жінки. У неї під оком був синець, а невміло накладений макіяж робив іще помітнішим.
— Я Лола. — Повія відлипла від стіни. — Ти її братик?
— Так, — збрехав Вілл, бо не хотів пояснювати. — Я маю з нею поговорити.
— Зачекай, сонечко, — заспокоїла його Лола. — Хвилин із десять тому вона пішла з клієнтом, ось-ось уже має закінчувати.
— Дякую, — сказав Вілл і сховав руки в кишені, раптом зрозумівши, що холодно. Він так швидко вилетів з дому, що забув надіти пальто.
У нього за спиною грюкнули дверцята машини. Звідти вийшла жінка. На очах у Вілла вона залізла собі рукою під спідницю, обтерлася і обтрусила руку. Потім побачила Вілла і запитально озирнулася на дівчат.