— Це братик Робін, — пояснила їй Лола.
Жінка пройшлася ходою повії повз Вілла й змірила його оцінювальним поглядом.
— Мені б такого братика, я б узагалі з дому не виходила.
Вілл глянув на годинник. І почав крокувати, щоб розігнати напругу, яка стискала кожен його м’яз у тугий клубок, але кожна секунда, що минала за відсутності Енджі, лише погіршувала його стан.
Вона це обожнювала — встрягати у неприємності, й байдуже, що відбувати за це доводилося Віллу. Скільки він її знав, Енджі штовхала людей до краю, перевіряла їх на міцність. То була її гра, яка рано чи пізно мала вилізти їй боком і скінчитися її смертю. І тоді Вілл сидітиме на канапі, а якийсь інший коп, бідолаха, триматиме його за руку й розказуватиме, що її знайшли придушеною, побитою, зґвалтованою, вбитою.
Дівчата мололи дурниці, але Вілл помітив, що вони якось притихли. Він почув з лісу шелест, і звідти з ліхтариком у руці вийшла Енджі.
Вона зиркнула на Вілла, перевела погляд на дівчат, потім знову на Вілла. Її губи були міцно стиснуті, очі горіли від люті. Вона круто розвернулася на підборах і попрямувала назад у ліс, і Вілл пішов слідом.
— Стій, — сказав він, намагаючись її наздогнати. — Ти можеш зупинитися?
Але вона не слухала. Єдине, що йому лишалося, — йти за променем її ліхтарика.
Заглибившись у ліс на двадцять футів, вона розвернулася до нього лицем.
— Якого хріна ти приперся? — різонула вона наче ножем.
— Я твій брат, прийшов тебе навідати.
Енджі озирнулася через плече, і Вілл простежив за її поглядом. З місця, де вони стояли, було добре видно дівчат перед горілчаним магазином. Вони навіть не намагалися приховати свою цікавість.
Вона хрипко зашепотіла, щоб не підвищувати голосу.
— Вілле, бляха, тут не місце. Лола вже щось запідозрила.
Він тицьнув їй під ніс поліцейський протокол на Джона Шеллі. Побачивши фотографію, Енджі уважно на неї подивилася, і Вілл міг би поклястися, що її погляд пом’якшав.
— Прочитай це, — сказав він. — Прочитай мені вголос, щоб я знав, що правильно все зрозумів.
Енджі посвітила ліхтариком на першу сторінку. Він побачив, як її очі сканують сторінку, читають слова. А тоді вона підвела погляд і сказала: «Вілл», таким тоном, наче він поводився нерозумно.
— Прочитай.
Енджі затисла ліхтарик під пахвою, скерувавши промінь на першу сторінку, потім перегорнула на другу і на третю.
Нарешті вона підвела погляд.
— І що?
Йому хотілося взяти її за плечі й добряче струсонути.
— Ти читала, що там написано?
Неквапом вона повернулася до першої сторінки й знудженим тоном уголос прочитала:
— «Джонатан Вінстон Шеллі, шість-один[43], сто дев’яносто п’ять фунтів, каштанове волосся, карі очі. Попередній злочин: крадіжка. Прийнято 10 травня 1986 року, державна в’язниця «Коустел», суворий режим, окреме крило, вік: шістнадцять років. Звільнений умовно-достроково 22 липня 2005 року, вік: тридцять п’ять. Зареєстрована особа, яка скоїла злочин на сексуальному ґрунті, педофіл». — Енджі знову підвела очі й повторила запитання: — І що?
— Прочитай останню сторінку, — сказав він, маючи на увазі надрукований лист від Керолайн.
Протокол на Шеллі був короткий, у ньому лише було перелічено його злочини, але матеріал, який знайшла Керолайн, ряснів кошмарними подробицями.
— Читай, — вимогливо сказав Вілл.
Енджі не хотіла. Це сказав йому сталевий вираз її очей.
— Хочеш, я тобі прочитаю?
— Моя перерва на вечерю триває лише годину.
Він вирвав їй з рук сторінки, спробував знайти потрібну. І злився, що слова розпливаються на сторінці, їхні обриси перетікають один в одний. «Ка…» — і Вілл відчув гострий, мов лезо, біль у скроні. Прокляття, принаймні два слова він знав.
— Джонатан Шеллі. — Він спробував розібрати ще слово. — Марний. Ні, він… мертвий. Він убив…
Енджі накрила його руку своєю. Спробувала забрати протокол, але він не віддавав.
— Ну віддай, — примирливо сказала вона, делікатно витягаючи сторінки з його руки.
Вілл стиснув кулаки і втупився в землю. Господи. Не дивно, що вона не могла бути з ним.
— Пробач, — заговорила вона м’яко.
Йому хотілося провалитися крізь землю, просто взяти й телепортуватися кудись.
— Пробач.
— Я прочитав цей лист раніше.
— Я знаю, що прочитав. — Енджі знову взяла його за руку. — Вілле, подивися на мене. Мені правда шкода.
Він не міг на неї дивитися.
— Хочеш, я прочитаю вголос?
— Роби, що хочеш, мені начхати.
— Вілле.
Він розумів, що вередує, але нічого не міг з собою вдіяти.