Андерс хотів був звернутися безпосередньо до Джона і, навіть коли Емілі перегородила йому шлях, зробив спробу:
— Синку, ти маєш опанувати себе й розказати нам, що сталося. Я впевнений, що є причина, з якої ти…
— Йому нема чого вам сказати, — твердо наполягала Емілі.
Лише раз у житті Джон чув, щоб вона говорила таким голосом: коли Джойс було десять і вона спробувала пройтися по краю даху.
Усім трьом по черзі Емілі подивилася просто у вічі.
— Будь ласка, вийдіть.
Пол Фінні кинувся до Джона, але поліцейський його перехопив.
— Ти сучий син! — люто просичав на Джона містер Фінні. — Тебе підсмажать на електричному стільці!
Містер Фінні був чемпіоном штату з реслінгу. Андерсу й Воллеру довелося докласти зусиль, щоб стримати його, аби він не накинувся на Джона. Врешті-решт їм довелося підняти його й винести з кімнати. Коли за ними зачинялися двері, він кричав: «Ти за все заплатиш, гандон!»
Мати повернулася обличчям до Джона. Її нижня губа тремтіла. Він чомусь подумав, що їй не сподобалася лайка містера Фінні.
— А де тато? — спитав він. Річард завжди залагоджував усі проблеми й підчищав кінці. — Мамо? Де він?
Вона проковтнула слину й узяла його руку у свою.
— Послухай, — швидко заговорила вона. — Вони от-от повернуться і заберуть тебе в ізолятор. У нас лише кілька секунд.
— Мам…
— Не говори. — Вона стиснула йому руку. — Слухай.
Він кивнув.
— Нічого не кажи поліцейським. Нічого, навіть як тебе звати. Не кажи, де ти був того вечора, що їв на вечерю.
— Мамо…
— Джонатане, цить. — Вона затулила йому долонею рота. — У тюрмі ні з ким не розмовляй. Жодна людина там не буде тобі другом. Там усі дбають лише про себе, і ти про себе дбай. І по телефону нічого не кажи, там скрізь стукачі.
«Стукачі», — подумки повторив Джон. Де його мати чула це слово? Звідки вона взагалі так багато знала про тюрму? Вона ж не дивилася «Коджак»[18], бо вважала, що там забагато насильства.
— Джоне, ти мусиш мені пообіцяти, — наполягала вона. — Пообіцяй, що ні з ким не розмовлятимеш, поки не прийде тітка Лідія.
Тітка Лідія. Дружина Баррі. Вона була адвокатом.
— Джоне? — торсала вона його. — Обіцяєш? Ані слова? Навіть про погоду не балакай. Ти зрозумів мене? Це найважливіше, що я тобі казала в житті, ти мусиш послухатися мене. Ні з ким не розмовляй. Ти чуєш?
Він розплакався, бо з її очей теж текли сльози.
— Так, мамо.
Двері розчинилися, і повернувся Воллер. Позирнув на матір із сином, і ця сцена трохи пом’якшила його серце, Джон це помітив. Майже зі співчуттям він звернувся до Емілі:
— Місіс Шеллі, вам доведеться вийти.
Материна рука ще міцніше стиснула Джонову. Вона подивилася на нього, з очей їй лилися сльози. Чомусь він чекав, що вона скаже: «Я люблю тебе», а вона натомість беззвучно проговорила: «Ні з ким».
Ні з ким не розмовляй.
Андерс дочекався, коли Емілі вийде, і тільки тоді витяг ключа від наручників. Співчуття щезло так само швидко, як і прийшло.
— Слухай сюди, гівнюк малий, — сказав він Джону. — Ти негайно встанеш з ліжка, одягнешся і заведеш руки за спину. Якщо ти хоч на мілісекунду опиратимешся, я притисну тебе до підлоги, як тонна цегли. Тобі все зрозуміло, вбивце ти сраний?
— Так, — сказав Джон. Від страху він, здавалося, втратив здатність дихати. — Так, сер.
Розділ 13
Державна в’язниця «Коустел» у штаті Джорджія розташовувалася неподалік Саванни в містечку під назвою Ґарден-сіті. На папері обидві назви звучали дуже привабливо[19], в уяві одразу виникало мальовниче містечко на березі моря, з тих, що часто зображають на листівках. Той, хто обрав це місце для державного виправного закладу, мабуть, добряче посміявся.
«Коустел» була тюрмою суворого режиму. На той час, коли туди потрапив Джон, вона проіснувала всього декілька років, а через десять років його відсидки її модернізували, щоб уможливити розташування численних в’язнів, які скоїли насильницькі злочини. Нині в’язниця складалася з семи корпусів, у кожному з яких було дванадцять камер на двох і двадцять чотири камери на чотирьох в’язнів. Ще було сорок чотири «одиночки», тридцять карцерів і п’ятнадцять охоронних камер. Корпус L вміщував понад двісті людей, N — ще двісті, а О та Q були загальними камерами, де ліжка стояли рядами, як у військовій казармі. У цілому тюрма стала домівкою для шестисот із гаком в’язнів.
Джон ніколи й подумати не міг, що добровільно повернеться в «Коустел». Але він відпросився з роботи й о шостій того ранку сів у автобус «Ґрейхаунд». Квиток коштував йому решти грошей, відкладених на телевізор, але тепер це не мало особливого значення. В автобусі він намагався заснути, прихилившись головою до шибки, але в голові безперестану крутилися спогади про першу поїздку цим маршрутом, у наручниках і кайданах. Він не хотів повертатися в тюрму. Він не хотів там померти.