Коли Джон відсидів близько п’яти років свого терміну, він якось запитав у старшого за себе Бена, чому той ніколи його не чіпав і не чіплявся. На той час Джон уже зміцнів і виріс. Як і передбачала його мати, його руки й ноги видовжилися. Він накачав собі м’язи, тягаючи штангу в спортзалі, а на всьому тілі виросло стільки волосся, що й білого ведмедя могло вже зігріти.
Бен лише плечима знизав.
— Я не їм там, де гиджу.
— Е ні, — наполягав Джон, не даючи йому відбутися саркастичною не-відповіддю. — Кажи. Я хочу знати.
Бен саме розв’язував кросворд і скорчив невдоволену міну, проте побачивши, що Джон запитує всерйоз, він відклав газету.
— Мені потрібен спортивний інтерес, — нарешті сказав Бен. — Мене приваблює вистава, хлопчику мій. Я актор на сцені, а ти… — Він розтягнув губи у мокрій усмішці. — Ти нездара.
Та цього разу нездара не так уже й погано зіграв. За ті кілька секунд, що Бенове обличчя притискалося до його щоки, Джон зумів переповісти йому все, що той хотів знати.
Розділ 14
Після того як присяжні повернулися з ухваленим йому вироком, Джона відправили назад у камеру в окружній в’язниці. Наручників з нього не зняли, та ремінь і шнурівки забрали, щоб він собі чогось не заподіяв. Та ці побоювання виявилися марними. Джон був надто приголомшений, щоб навіть рухатися, не кажучи вже про те, щоб вигадати, як накласти на себе руки в крихітній камері п’ять на вісім футів.
Двадцять два чи довічне. Двадцять два роки. Шанс на умовно-дострокове звільнення в нього з’явиться лише тоді, коли йому вже виповниться тридцять. Він буде старий.
— Це добре. — У маминих очах стояли сльози. Після його арешту вона майже не плакала, та тепер дала волю сльозам. — Синочку, це ж добре.
Вона мала на увазі, що це добре, бо йому не винесли смертного вироку. Саме тоді заголовки всіх газет кричали про чотирнадцятирічного з Массачусетсу, котрий бейсбольною биткою забив до смерті іншого чотирнадцятирічного. Двадцятивосьмирічного в Техасі стратили за злочин, який він скоїв у сімнадцять років. Малолітні правопорушники вже не були чимось незвичним. Замість мати за плечима вирок на довічне перебування за ґратами Джон тепер міг бути на шляху до камери смертників.
— Ми можемо подати апеляцію, — сказала мати. — Це ненадовго. Ми подамо апеляцію.
За спиною в неї стояла тітка Лідія, і на її обличчі виразно читався сумнів. Згодом він дізнається, що, крім одного присяжного, батька трьох хлопчиків, один з яких був віку Джона, решта проголосували за смертну кару. Решті вистачило одного погляду на Джона, а потім на збільшені фото спотвореного тіла Мері-Еліс, щоб побажати йому смерті.
У камері попереднього ув’язнення Джон постійно прокручував подумки все, що про нього казали на суді. Державний психолог видався йому досить приємним, коли вони спілкувалися кілька місяців тому, але на слуханні він заявив перед усією аудиторією, що Джон — божевільний психопат, холоднокровний убивця, який не виявляє жодних ознак каяття. Потім були діти з його школи, які на етапі ухвалення вироку говорили про те, якою чудовою дівчинкою була Мері-Еліс і яким покидьком завжди був Джон Шеллі. Директор Байндер, тренер Маккалоу… всі вони говорили про нього так, неначе він був Чарльз Менсон[23].
Хто був той хлопець, про якого вони розповідали? Джон його не впізнавав. Половина тих свідків-дітей за останні три роки не сказали йому й двох слів, та тепер вони говорили так, наче все про нього знали. Між початковими і середніми класами у них був розкол, і група популярних учнів відцуралася Джона. Якби не спорт, він був би задротом, з яким ніхто не хотів спілкуватися. А коли його вигнали з футбольної команди, всі уникали зустрічатися з ним поглядом у коридорі. А тепер змальований цими так званими друзями Джон скидався на… чудовисько.
Він тупо дивився на бетонну підлогу камери, простежував, куди ведуть тріщини, наче якийсь хіромант, який хоче прочитати свою долю на долоні. А коли підвів погляд, у коридорі за ґратами стояв Пол Фінні.
Батько Мері-Еліс усміхався.
— Ти маєш по заслузі, засранцю, — сказав він Джону. — Тепер довіку гнистимеш у тюрязі.
Джон не відповів. Що він міг сказати?
Містер Фінні нахилився ближче і вхопився руками за ґрати.
— Згадай, що ти з нею зробив, — прошепотів він. — Згадай про неї, коли впустиш мило в душі.
Джон нічого не розумів. Йому було шістнадцять років. Та навіть якби містер Фінні змалював йому все у деталях, він би лише потрусив головою і сказав, що цього просто не може бути.
Але насправді могло.