— З Майклом проблема в тому, що він не той, ким хоче видаватися.
— Тобто?
— Він завжди намагається вписатися, але не вписується.
Вілл подумав, що те саме можна було б сказати і про нього.
— А це погано?
Енджі поміркувала кілька секунд, а потім пояснила:
— Це як із Возняком. Ми не були близькими друзями, але я часом із ним спілкувалася. Він товстун, живіт аж до цих пір. — Вона виставила руку на відстані кількох дюймів від свого живота. — Але він справжній бабій, ніколи не проґавить шансу прокоментувати мій одяг. «Які стегенця, а можна до них картоплі?» і подібну фігню каже, але він уже немолодий, справжній плюшевий ведмедик, тому це не стрьомно, а прикольно і навіть трохи лестить.
— Авжеж, — кивнув Вілл, не до кінця зрозумівши, де пролягає межа, але збагнувши головне: цей чоловік її не дратував.
— У Кена є улюблені фразочки, — вела далі вона. — Наприклад, коли він дає цивільному свою візитну картку, то каже: «Буде чим підтертися», і це якось так чарівно звучить, що вони сміються, але картку залишають, розумієш? Нехай він і чортів поліцейський, але вони розуміють, що він хороший хлопець.
— Так, — погодився Вілл. У копів були свої трюки, за допомогою яких вони налагоджували зв’язки з потенційними свідками. У кожного була своя чарівна торбинка, але магічні прийоми були ті самі, якщо вони хотіли домогтися якихось результатів на вулиці.
— Отже, Кен у лікарні. Лежить на дупі. Чесно кажучи, я думаю, він не видряпається.
— Шкода.
— Так. — Вона махнула рукою, не надаючи ваги його словам. — Це я до чого веду. Минає кілька тижнів, я стою на панелі з дівчатами, і тут підходить Майкл. Дівчата знають, що він коп, бо… ну, бляха, він коп. Вони таке нюхом відчувають. — Вона відкинулася на спинку стільця, і Вілл побачив, що цей спогад її розсердив. — Отож, Майкл походжає туди-сюди повз дівчат, такий собі індик самовдоволений, підморгує мені, бляха, наче він робить щось смішне, а не тупе, і не підставляє мене з моїм прикриттям. Розпитує в дівчат, чи не ошивався коло них один тип, каже, що він небезпечний сучий син і щоб вони трималися від нього подалі. Потім простягає свою візитну картку і каже…
— «Буде чим підтертися»? — здогадався Вілл.
— Так. Він завжди такий, завжди зі шкури пнеться, щоб бути крутим пацаном, щоб зійти за свого, але насправді він не знає, як це робиться, тому наслідує інших людей.
— Як ті, хто цитує рядки з фільмів.
— Ага, малий, — проговорила Енджі, досконало копіюючи Остіна Паверза[27].
Вілл поміркував над почутим, згадав той нетривалий час, що вони провели з Майклом Ормвудом до того, як знайшли мертву дівчинку на задньому дворі будинку детектива. Було очевидно, що Енджі багато думала про особистість цього чоловіка, але Вілл не до кінця повірив її висновкам.
— Я цього не вловив.
— Можливо. Але ти таки зрозумів, що з ним щось не так. Твій радар мусив спрацювати.
Її слова поцілили в самісіньке ядро їхніх стосунків. Двадцять п’ять років тому вони познайомилися в державному сиротинці. Віллу було вісім, Енджі — одинадцять. Обоє вже достатньо загострили свої інстинкти, обох біда навчила слухатися внутрішнього голосу, коли він казав, що людина, яка вдягає білий капелюх, не обов’язково хороша.
— Так, — зізнався Вілл. — Я ніяк не міг його розкусити. Подумав, це тому, що я його дратую. Нікому не сподобається, коли його змушують слухняно гратися з іншими.
— Річ не лише в цьому, — наполягала Енджі. — Ти це знаєш так само добре, як і я.
— Може, й так. — Він узяв Бетті на руки, щоб почухати їй за вухом.
Енджі підвелася.
— Мені треба, щоб ти пробив по картотеці одну людину.
— Яку людину?
Вона повернулася у вітальню, щоб узяти сумочку. Вілл пішов слідом, притискаючи Бетті до грудей. Крихітне тільце собаки було таке тендітне, що іноді йому здавалося, ніби в руках у нього пташка.
— На. — Енджі простягнула йому рожевий аркушик стікеру, у центрі якого охайними друкованими літерами було виведено ім’я. — Він сказав, що вплутався у щось. Прозвучало це погано, але в мене просто з’явилося відчуття… — Речення вона не закінчила, лише красномовно повела плечима. — Думаю, у нього біда.
Нотатки Вілл не взяв. І спробував віджартуватися.
— Відколи це ти рятуєш людей?
— Ти мені допоможеш чи так і стоятимеш зі стиснутим задом, пестячи свого песика?
— А можна я зроблю і те, й інше?
Її губи вигнулися в усмішці.
— В його документах з УДЗ лише основні моменти, а вся справа надто давня, тому її нема в комп’ютері. Ти не міг би вдатися до своїх джібіерівських чарів і витягти мені копію з архіву?