І розстебнув сорочку. Під нею, звісно, була майка, і коли він почав її знімати, Енджі підійшла до нього і поклала руки на його руки.
То була вона. Вона сама не змогла на нього дивитися, не змогла витримати нагадувань про те, що він пережив. Його шрами належали не тільки йому. Вони були сувенірами з їхнього дитинства, символами чоловіків, які знущалися з неї, матері, яка обрала голку замість рідної дочки. Енджі могла перекидатися гола з незнайомцем на задньому сидінні машини, але не могла змусити себе поглянути на тіло чоловіка, якого любила.
— Ні, — сказала вона. — Я так більше не можу.
— Хто він? — запитав Вілл. Завжди був «він».
Наступного дня вона подзвонила його шефині, Аманді Ваґнер, і сказала їй, що Вілл носить у кишені диктофон, щоб записувати всі їхні розмови.
— А я чогось думала, що ти його друг, — сказала тоді Аманда.
Енджі сказала у відповідь якусь грубість, але в глибині душі знала, що це правильний вчинок, правильний для Вілла. Єдиний шанс жити нормальним життям і пізнати бодай якогось щастя він мав без неї. І вона розридалася, коли поклала слухавку. Може, йому там і непогано жилося, у тому гірському анклаві, але Енджі сумувала за ним страшенно. Насправді їй бракувало його, наче якійсь дурній школярці.
А потім та сучка перевела його назад в Атланту. Такий цінний розум не мусить пропадати в горах, заявила Аманда. Крім того, Вілл надто їй подобався, щоб вона тримала його подалі. Щодо Вілла, то іншої такої людини, яка б найбільше годилася на роль його матері, у нього не було. Вони вдавали, що ненавидять одне одного, поводилися, наче двоє котів, що оцінюють одне одного перед бійкою, проте Енджі знала, що вони одна команда, хоч і незлагоджена. Вона вміла розпізнавати знаки.
Слід віддати їй належне, Аманда прийшла до Енджі з візитом ввічливості, щоб повідомити про переведення.
— Твій хлопець повернувся[29].
Гострий язик Енджі працював на автопілоті.
— Хей-ла, хей-ла, — відповіла вона рядком із пісні.
Хоча Енджі вже кілька тижнів знала, що новий кабінет Вілла розташований у тій будівлі, де працювала вона сама, і морально підготувалася до несподіваної зустрічі з ним, та таки була приголомшена, коли Вілл того ранку вийшов з ліфта. Побачити його з тим козлом Майклом Ормвудом було наче отримати удар у живіт. Більшу частину дня Енджі намагалася вигадати причину побачитися з ним. Вона знала, що після роботи він одразу їде додому. Він ні з ким не зустрічався, і як знала Енджі, ніколи не був з іншою жінкою (не рахуючи мастурбації від ще однієї маленької шльондри в дитбудинку).
Години повзли, як черепахи, і Енджі відчула, що від бажання побачити його в неї стискається живіт. Заарештувавши трьох клієнтів, які мали нещастя обрати Робін з купи дівчат, які працювали перед горілчаним магазином, Енджі взяла у дівчини, яка працювала через дорогу, пачку рожевих стікерів, знаючи, що яскраве тло чомусь допомагало Віллові читати написані на ньому слова. Охайними друкованими літерами вона написала ім’я та прізвище Джона Шеллі та без зайвих роздумів, щоб не передумати, поїхала прямісінько до Вілла додому. Вона вміла читати вираз його обличчя, мов розгорнуту книгу, тому їй одразу стало зрозуміло, про що він думає, коли передала йому аркушик: це той наступний хлопець, заради якого ти мене покинеш.
Енджі витерла пару з дзеркала у ванній, роздивилася своє відображення, і побачене їй не сподобалося. Джон сказав, що вона гарна, але він бачив лише те, що було на поверхні. Під цією маскою вона була бабою-ягою, жалюгідною старою відьмою, яка завдавала нещастя всім, кого зустрічала на своєму шляху.
Вілл переживав через Джона Шеллі, але тут він дуже помилявся. І не за горою був той день, коли він з’ясує правду. Він насилу міг прочитати книжку, але знаки читав безпомилково. Найбільше у своєму житті Енджі шкодувала не про одинадцятьох своїх чоловіків і не про те, що її мати в комі. І навіть не про пекло, через яке вона періодично змушувала пройти Вілла. Найбільше вона шкодувала про те, що спала з тим гівнюком Майклом Ормвудом.
Розділ 23
Вілл подивився на свій мобільний: цифри на екрані повідомляли йому час. Він завжди вважав запізнення ознакою нечемності. Людина, що спізнювалася, неначе казала, що її час цінніший за твій. Аманда Ваґнер чудово про це знала. Вона ще ніколи в житті не прийшла вчасно ні на одну зустріч.
— Принести тобі щось? — запитала Керолайн.
Амандина секретарка була гарною молодою жіночкою, ультраефективною і, схоже, не вразливою до ущипливих ремарок своєї шефині. Вілл знав, що Керолайн була єдиною жінкою, яка змогла пропрацювати з Амандою Ваґнер довше, ніж годину.