— Її мати вдома?
— Та бля, — лайнувся Майкл, усім своїм виглядом наче запитуючи, невже Вілл справді такий тупий. Потім торкнувся порізу на щоці й глянув на кінчики пальців, замащені кров’ю. — Здається, вона нігтями мене зачепила. Сильно кров іде?
— Не сильно, — збрехав Вілл. Він витяг носовичка і простягнув його Майклові. — Хочеш, підемо заберемо її?
— Що? Закувати її в наручники й засвітити свою пику у вечірньому випуску новин за жорстоке поводження з дитиною? Ні, дякую. До того ж вона не стане з нами говорити, навіть якщо в неї волосся горітиме. — Він зі стогоном опустився на бордюр.
Вілл не придумав нічого кращого, крім як сісти поруч.
Майкл знову розсміявся.
— Господи, подряпала мене. — Він подивився на цятки крові, що розквітли на хустинці. — Треба було, щоб ти нею зайнявся. Може, з кимось менш жорстким вона й розговорилася б. — А збагнувши, що був нетактовний, додав: — Слухай, без образ…
— Не переймайся.
— Ну, менше з тим, — сказав Майкл, згорнув хустинку вдвоє і знову притиснув до щоки. — Цікаво, я й не знав, що люди досі носять з собою ці штуки.
— Давня звичка, — кивнув Вілл.
Міс Фланнері змушувала всіх хлопців у дитбудинку носити в кишенях носовички. Вілл ніколи не ставив цю звичку під сумнів, лише припускав, що так робили всі звичайні хлопці.
— З її брата вдалося щось витягти? — запитав Майкл.
— Седрик не хоче говорити.
— Думаєш, він щось знає?
Вілл справді так думав, але чомусь відчув потребу збрехати.
— Ні. Він нічого не знає.
— Ти впевнений?
— На всі сто, — кивнув Вілл. — Він балакучий. Неодмінно проговорився б.
— Пощастило тобі, що він не довбонув тебе по яйцях чи ще щось. — Майкл знову згорнув хусточку і хотів був віддати її Віллу. — Вибач, — спохопився він і одразу ж забрав руку. — Я попрошу жінку випрати.
— Не треба. — Вілл забрав у нього носовичка, відчуваючи себе незатишно від думки про те, що його білизну пратиме дружина Майкла Ормвуда.
— Блін. — Майкл сперся ліктями на коліна і опустив голову. — Скажу тобі, ця дівчинка дуже нагадує Синтію. Той самий вогник в очах, розумієш?
— Справді? — запитав Вілл, а сам подумав, що Майкл змальовує свою сусідку зовсім не так, як раніше.
— Зрозумій мене правильно, Син була хорошою дівчинкою. Просто було в ній щось бунтівне. Твої батьки розлучені?
Це запитання заскочило Вілла зненацька. Напевно, це відбилося в нього на обличчі.
— Не моє діло, так? — Майкл потер потилицю і знову подивився на під’їзд. — Мій батько помер, коли я був приблизно її віку. Може, тому я намагався про неї якнайкраще подбати.
Вілл до кінця не розумів, про котру дівчинку йому йдеться.
— Я просто подумав, що всі підлітки — трохи бунтівники, а коли в цей час ще й батьки розлучаються, то стає гірше. Ти починаєш прискорювати хід подій, перти танком, так? Намагаєшся випробувати межі, перевірити, чи далеко можеш зайти, поки тебе не висмикнуть назад. Мене мама висмикнула за комір — висмикнула, як Вайлі І. Койот[31]. Вона завжди про мене дбала, завжди намагалася мене скеровувати залізною рукою. Нинішні батьки такого не роблять. Бояться, що дитина вважатиме їх поганими.
— Філ не знав, яка Синтія невгамовна, ви на це натякаєте?
— Я й сам не знав, яка вона невгамовна, — зізнався Майкл. — А може, й не хотів знати.
— Схоже на щиру помилку.
Майкл усміхнувся.
— У старших класах я знав одну дівчину. Господи, яка ж красуня була. А на мене й дивитися не хотіла. Її підчепив мій двоюрідний брат. Він був такий собі суходрищ малий, волосся в нього не росло ніде, крім голови. — Майкл глянув на Вілла. — Розумієш, про який тип я кажу?
Вілл кивнув, бо, схоже, цього від нього чекали.
— Типовий дрочер, — вів далі Майкл. — І тут на нього ведеться ця краля. І не просто ведеться — вона дозволяє йому себе торкатися, навіть себе трахнути хоче дозволити. — Цього разу його сміх пролунав інакше. — Зазвичай усі дівчата були мої, розумієш? — Він повернувся обличчям до Вілла. — Думаю, не варто мені було за нею гнатися.
Вілл геть заплутався.
— За Джезмін?
Майкл повернув голову й знову подивився на будинок.
— Треба було просто її відпустити, але настала така мить, коли… знаєш, як буває, коли мозок думає про мільярд речей водночас? Я все думав про те, як бігла Синтія і як вона перечепилася через ту огорожу. Я ще торік, бляха, мусив її полагодити. — Він приклав кулака до очей. — Господи.
Вілл сидів, розгублений. Ще годину тому йому хотілося зрівняти цього типа в землю за те, що спав з Енджі. А тепер він не відчував до нього нічого, крім жалю.