— Скажи мені, Джоне, хто хрестив дитину Тесс?
Він здивовано дивився в її майстерно нафарбовані очі.
— Джоне?
То було хитре запитання. Вона хотіла підловити його.
— Сама Тес і похрестила, — нарешті відповів він. І хоча знав, що це правильна відповідь, страшенно боявся, що схибить. — Священик не схотів, тому вона зробила це сама.
— Добре. — Інспектор усміхнулася і знову роззирнулася кімнатою. — Іншого житла знайти так і не вдалося?
Якось вона вже в нього про це питала.
— А варто шукати?
Міс Лем поклала руки на свої вузькі стегна.
— Не знаю, Джоне. Мені здається, ти вже переріс це місце.
— Ну, я…
— У Даґдейлі є будинок. У ньому порядкує такий собі містер Еплбаум. Якщо хочеш, я сьогодні йому подзвоню і закину за тебе слівце.
— Так, — сказав він. Досі вона ще не пропонувала йому своєї допомоги, тому це його насторожило. Та все ж він сказав: — Дякую. — І додав: — Ви дуже люб’язні.
— Переїжджай якнайшвидше, чуєш? Найкраще — завтра.
Чому такий поспіх, Джон не розумів, але кивнув:
— Добре.
Вона перекинула сумочку через плече й покопирсалася в ній, шукаючи ключі.
— Джоне, і ще одне.
— Так, мем?
— Оте, що ти викинув у вікно, поки я стояла до тебе спиною. — Вона підвела погляд від сумочки й хитро, по-котячому йому всміхнулася. — Гляди, щоб воно не перейшло за тобою на нову квартиру.
Він розтулив було рота, але інспектор похитала головою, щоб зупинити його.
— Не люблю, коли моїх підопічних підставляють. Коли ти повернешся в тюрму — а повір мені, шістдесят п’ять відсотків твоїх умовно звільнених побратимів скажуть, що таки повернешся, — то лише тому, що сам облажаєшся, а не тому, що якийсь гівнюк поліцейський, Барні Файф[32] недороблений, хоче тебе засадити.
Джон відчув, як серце калатає у горлі. Їй дзвонив Майкл. Він знайшов те, що Джон йому залишив на дні ящика з інструментами, і вирішив діяти. Якби міс Лем не любила грати за правилами, Джону світило б негайне повернення в тюрму.
— Пильнуй, Джоне. — Вона наставила на нього, мов указку, ключ від машини. — І пам’ятай, золотко, я тебе теж пильнуватиму.
Розділ 27
Вілл повів Бетті на прогулянку, і тепер вона клацала кігтиками по дорозі. Першого ж дня спільного проживання він намагався взяти її на пробіжку, але закінчилося все тим, що більшу частину маршруту він пробіг з нею на руках. Його спантеличувало те, як вона пристосувалася до руху свого тіла вгору-вниз: висолоплений язик, задні лапки охайно складені у Вілловій долоні, тільце міцно притиснуте до його грудей, а він тимчасом посилено робив вигляд, що не помічає дивних поглядів, які на нього кидали люди.
Понсі-Гайлендс був районом для людей середнього достатку, тут не бракувало і бідних художників, і геїв, і безпритульні траплялися. Зі свого заднього ґанку Вілл бачив Центр Картера, де розташовувалася бібліотека президента Картера, а Підмонт-парк був на віддалі однієї короткої пробіжки. У вихідні по авеню Понс-де-Леон він їхав прямісінько до парку Стоун-Маунтін, а там катався на велосипеді, ходив гірськими стежками чи просто сідав і милувався сходом сонця, коли те визирало з-попід найбільшого шматка оголеної гранітної породи в Північній Америці.
Хоч у горах Північної Джорджії було дуже гарно, Віллу бракувало відчуття, що він удома, інстинктивного знаття про те, де що розташовано, де безпечно, а де — ні, бракувало ресторанів, зовні непоказних, але з найкращою кухнею та обслуговуванням у місті. Йому дуже подобалися нестандартні речі, наприклад, те, що навпроти веселково розфарбованої комуни хіппі в кінці його вулиці стояла церква менонітів. Подобалося те, як безпритульні копирсалися у твоєму смітті та ще й гримали на тебе, коли там не було нічого цікавого. Атланта завжди була його містом, і якби Аманда Ваґнер знала, який він щасливий, що повернувся, то закинула б його назад у гори швидше, ніж він встиг би промовити «добре просмажений курячий стейк».
— Привітик! — кокетливо кинув йому джоґер, який пробігав поряд.
Шкіра у вирізі його сорочки блищала у вечірньому сяйві місяця. Все життя провівши у місті, де було багато гомосексуалістів, Вілл навчився сприймати ці вияви уваги як компліменти, а не як виклик своїй маскулінності. Безперечно, коли вигулюєш легеньку, мов пушинку, собачку на яскраво-рожевому повідку (іншого достатньої довжини в крамниці не виявилося), це привертає увагу, байдуже, де ти живеш.
Вілл усміхнувся від думки про те, який смішний він, мабуть, але усмішка протрималася недовго, бо розум повернувся до теми, яка більшу частину того дня не полишала його думки.