Автор прочинив двері в альков, куди ніхто раніше не пхався тлумом. Розповів, як старші дами приводять юних краль до старшого пана, який, переспавши з ними, дає дорогу у вищий світ, де ці ж юнки зможуть знайти вигідного жениха. При цьому пані пояснює, що й вона свого часу так вчинила і нічого не шкодує. А до чого тут Вагилевич? А є й про нього і його пригоди, хоча, якщо про ці пригоди не знати, то здогадатися про їхнього героя не так просто.
Хтозна, куди б завела поета авантюрна вдача Юзефа Борковського, якби той рано не помер. З його смертю урвалися походеньки, Вагилевич поволі випав з життя вищого світу. Хоча любовні пригоди ще не вичерпалися, бо незабаром, у 1845-му, в нього починається пристрасний роман з польською письменницею.
— Він був неабияким гульвісою, з ким тільки амури не крутив, — усміхалася пані Рената, розглядаючи його записки. — Ернестина і Юзефа Бартковські, Антоніна Півоцька, Анеля Сераковська, Сильвія, з якою він збирався одружуватися...
— Але він так і не одружився з Сильвією.
— Ні, бо тут у життя його увірвалася Лютеція.
Я неабияк здивувався: Лютеція?
— Але ж в листах Вагилевич називає її Юлією.
— Лютеція — зовсім інша особа, яка геть не пасувала до ідеалу його краси, бо була рудавкою, а не білявкою. Мала пишне жовтогаряче волосся. Але з’явилася вона вже після всіх скандалів з Юлією та всіма іншими його коханками. Хто вона була — невідомо, це містична історія. Знаю, що він марив нею до зими 1844-го. А потім настала якась трагедія. Він замкнувся в собі на цілий рік. Взимку 1845 у нього починається пристрасний роман з польською письменницею Пауліною Вільконською[8]. Їхні стосунки дійшли до того, що поет і їй запропонував свою руку, але дама була заміжня, хоч і намагалася розлучитися, та невдало. А на початку 1846-го він одружився з Амалією Пекарською і ординувався на священика.
Вагилевич своїми контактами з польськими колами та науковими захопленнями викликав інтерес таємної поліції, яка нотувала його кроки: «Вони присилали до мене жінок-агенток, які легко перетворювалися на коханок, аби мати змогу писати свої звіти. Але ті агентки поступово втрачали в моєму ліжку свій шпигунський фах, натомість набуваючи ремесло курви. Всі вони були на початках фригідними і тільки грали ролі звабниць, виконуючи в ліжку усі мої забаганки, і вдавано скавуліли від уявної насолоди. Та згодом я воскрешав у них їхню жіночість, прокидав у них справжню жагу, визволяв їхнє єство, і ставали вони курвами, й забували у ліжку, пощо сюди прийшли. І потім, коли я кидав їх, вони відходили з вдячністю. Їхні доноси мінялися з сухих канцелярських нотаток на соковиті описи любощів, а поліція аж нетямилася з нетерплячки, щоб прочитати усе це якомога скоріше».
2
Версія Якова Головацького суперечила сповіді Вагилевича. Але в паперах на генеральському стриху я знайшов дуже цікаві сни, що їх поет записував з усією скрупульозністю, надаючи їм більше уваги й значення, аніж описові своїх походеньок наяві. Ці сни йому дорогі, він розкошує ними й хоче, щоб вони не закінчувалися. Дивним чином вони наклалися на мої власні сни.
Йому сниться, що він пізнього вечора мандрує містом, чує шемрання вітру в листі дерев, його кроки відлунюють у розрідженому повітрі, а довкола жодної живої душі. Але ось смуга світла зблиснула перед ним з відчиненої брами. Він зацікавлено заходить у неї, минає сіни, спускається сходами й потрапляє до таємничого шинку, якого раніше на тім місці ніколи не бачив. Його приманили музика і світло. У шинку багато людей, їхні очі звернені на сцену, де співає дівчина з жовтогарячим волоссям.
«Коли вона вмовкла, пролунали оплески. Я сів за вільний столик і здивовано роззирався. Дівчина зійшла зі сцени й попростувала до мене. Я помітив, як очі багатьох присутніх стежили за нею. В цю хвилю підкотився клаповухий карлик на кривеньких ніжках і приніс тацю з овочами, яких я ніколи не бачив, поклав на столі і, вклонившись, одійшов. Дівчина підійшла до мене й сказала: „Мене звати Лютеція“. Вона вибрала з таці щось жовте й м’яке і простягнула мені: „Спробуй, дуже смачне“. Я надкусив, солодка м’якоть розплилася в устах, а на язику я відчув терпкість. Дівчина висмикнула шухляду з-під столу й вийняла товсту книжку в шкіряній палітурці, розгорнула її і підсунула мені: „Знаю, що ти любуєшся в стародруках. Поглянь, чи можеш це прочитати?“ Я уважно придивився, але нічого не второпав. Книжка була написана невідомою мені мовою. При тому, що я можу розпізнати більшість найвідоміших мов, хоча читати на них і не вмію, але схожого на те, що було тут, я ніколи не зустрічав, не був мені знайомим і алфавіт, що складався з безлічі літер химерної форми. Я погортав ще кілька сторінок, коли помітив, що всі з неприхованою увагою і навіть із тривогою стежили за моїми рухами, за кожним моїм словом. У книзі були чорно-білі гравюри з зображеннями дивних заплутаних вуличок, з-за рогу такої вулички виднілася малопомітна деталь: то чиясь нога, так, мовби хтось ось-ось мав вийти звідти, то долоня, випростана ніби на привітання до когось невідомого, то чийсь хвіст, гілка, колесо, палиця... і жодної живої істоти. Ось хтось зачиняє віконниці, але видно тільки обидві руки, хтось тягне за собою возика, хтось вилазить з димаря. Часто зустрічаються великі коти на двох ногах в капелюхах і з паличками або парасолями. Мені хотілося догортати книжку до кінця, але панна зупинила мене.
8