Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львівського ката, який завершу значно пізніше. Час від часу я відривався від роботи, виходив у садок і прогулювався своїми джунглями. І от саме у тих джунглях я натрапив на старе відро, а у відрі було дванадцять яєць. Вони лежали на купці сіна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцінила, мабуть, усю вагомість моєї писанини. Я раптом опинився серед Господніх улюбленців-равликів, для яких Він будує хати. І ось я теж улюбленець — мені Він присилає яйця. Що може бути природнішим? Адже якби Він мені посилав ковбасу, це викликало б підозри, хтозна, чи я б ще наважився її їсти, але яйця — це те, що в голодній уяві людини на безлюдному острові з’являється поперед усього. А я ж і є на безлюдному острові, моя хата — безлюдний острів серед безмежного зеленого лугу, яким є Світ, де пасуться вічно голодні отари Смерті. Тут лише я, міль, павуки і привид маленького котика, який то з’являється на полиці з книжками або в шухляді, то зникає, і тільки чути інколи його далекий несміливий нявкіт.
Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав яєчню з чотирьох яєць, накришивши до неї кропиви і лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути система. Бо Господь — це і є найдосконаліша і найсистемніша системна система. І коли Він бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обійти мене боком. Бо що мені один день?» І пішов я знову в ті джунглі, і розхилив трави похилі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так піде на спад, то недовго радість раювала! Але всі наступні дні було й далі по три яйця. Видно, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів, а щодня Бозя мені посилає іно по три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.
Коли ото сиджу я біля відкритого вікна, базґраю маячню, на друк якої ще років двадцять треба чекати, і чую розмову двох сусідок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Дві курки!» — «У мене їдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарізати до хулєри?» — «Та шо ви, пані Ґєню? Та шкода!» — «Та йой, пані Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неї користи ніц а ніц?» — «Я зачекаю, най мій Влодко прийде з войска, тогди заріжу». — «А коли він прийде?» — «Тагі би за два тижні».
Мене мовби окропом облило — то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужі кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер їхні яйця? І казати, що думав, буцім то від Бозі? Вони й так мене мають за мішіґіна[1]. Ну, добре, я забрів у ті хащі й забрав звідти відро. Я подумав, що тепер совість моя буде чистою. Але на мою совість чекали нові випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллі знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листі красувалося три біленьких яйця. Я підняв очі до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затріпотіло, й мені почулося: «З’їж їх!» Хіба я міг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнівів не мав: це Бозя скерувала сусідських курей до мене. Я не мав права відмовлятися від такого дару.
Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, — думали вони, — це ж бо він краде наші яйця... Закрадається в курники й цупить... Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця... Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету й потім ніс у смітник на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці, у пошуках шкаралупок. Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки? Вона доволі апетитна, схожа на юне поросятко — своїми маленькими очками, пухкими щічками й червоним рильцем. За пазухою в неї гупають живі прохолодні яблука і смокчуть гарячу кров, а внизу босі ноги цвітуть і наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й неділю вона вдягає рожевий пеньюар і ходить у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здається, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого на вулиці такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» — кажу я, зайшовши до них на подвір’я буцім позичити солі. Її мама пішла до церкви. Люся сама. Я обнімаю її за стан лівою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовірно м’якенький пеньюар. Вона не пручається, дивиться на мене із подивом, я нахиляюся й цілую її в уста, але тепер уже моя рука гладить її перса, потім ковзає вниз і пестить сідничку — випуклу й ідеально округлу. А коли рука нахабніє далі, Люся виривається й тікає в хату. Я залишаюся без солі.