Далі я зупиняюся перед будиночком двох сестер — Олімпії та Люції, яких мама називала тетами, хоча вони нам жодними тетами не були, а просто товаришували з нашою бабусею. Самі вони дітей не мали й любили, коли я до них приходив, тоді вони мене навперебій намагалися напхати солодощами, ягодами, мармулядами й дозволяли порпатися в їхній книгозбірні, де було багато старих книжок українською та польською мовами. У їхній хаті було багато старих, ще довоєнних речей, чого не було в нас, бо батьки обох моїх батьків разом зі своїми хатами втратили все майно. А ці милі дрібнички — порцелянові горнятка, розмальовані сценами з двірського життя, статуетки китайців із гойдливими головами, інкрустовані ложки й виделки, безліч кольорових пуделочок з-під чаю, кави, прянощів і ще бозна-чого — усе це манило дитячі очі, як і придабашки совєтської епохи — дерев’яні орли та розмальовані персонажі з опери «Запорожець за Дунаєм». Мою увагу вабила церата на столі на кухні з малюнками, які цікаво було розглядати — там на човнах каталися пишні панії з глибоким декольте, у сукнях пінявих, схожих на збиті вершки, а з ними кавалери в перуках із косичками, у розцяцьканих камзолах, при шпагах. Плили вони серед ставу, що поріс білим лататтям, супроводжувані своїми відображеннями в прозорій воді, поряд із лебедями. Хата обох тітоньок була моїм маленьким раєм, заважала лише надмірна до мене увага, яка відволікала від тих скарбів. Після смерті обидві поважні панії мусили б перетворитися на папужок, бо ротики в них не замикалися, вони торохтіли безупину, деколи навіть не вслухаючись у свої ж слова. З їхніх вікон зникли ажурні білі фіранки, натомість з’явилися темні штори, ніхто вже звідти не стежить за вулицею, нікому вона не цікава, живе сама по собі. Не те що раніше, коли жодна найменша подія не могла ковзнути повз пильне око сестер. І коли я повертався зі школи, вони привітно махали мені руками й кликали до себе, я махав їм теж і обіцяв завітати увечері, коли зроблю уроки.
Я проминаю хату старого Ґреґора, тепер там живуть невідомі люди, мабуть, його родичі, але та яблуня з дуже смачними яблуками все ще родить, стара скривлена бабуся-яблуня, з якої ми збивали яблука тичкою, а Ґреґор вибігав з хати і сварився та кидав грудками. Його образ нагадував мого діда — вони по неділях одягалися однаково: завше в чорний костюм із камізелькою, а на животі сріблився ланцюжок дзиґарка[9]. На голові мусив бути неодмінно чорний капелюх. Коли вони зустрічалися на вулиці, то кланялися одне одному, злегка піднявши капелюхи: «Моє шанування, пане Ґреґор!» — «Моє шанування, пане Сапіга!» — і розходилися, занурені кожен у себе так глибоко, наскільки це можливо, опинившись на вулиці. Я ніколи не бачив, щоб вони коли-небудь зупинялися довше ніж на кілька секунд. Ґреґор теж своє відсидів, бо за німців працював на залізниці невеликим начальником.
Біля пам’ятника полеглим солдатам на Софіївці щодня можна було побачити Миця, для своєї мами він був Мєцьом, бо називався Мечиславом. Здоровий сорокарічний парубок, він проте бавився з дітьми в копійки, або просто стовбичив на одному місці чи сидів на перилах в такій неприхованій задумі, що витягнути його звідти було непросто. Ми дрочилися з ним: «Мицю, Мицю, хап за цицю!», але він ніколи не ображався, був завше по-дитячому усміхнений і лагідний. Тут, біля пам’ятника, проминали всі його дні, аж поки за ним не пришкандибала мама на своїх парафінових ногах і не заганяла до хати. Батьки нам завше наказували: учися, бо будеш дурний, як Мицьо. Ніхто з нас не хотів бути дурним, як Мицьо, але вчитися теж не хотілося.
Трохи далі — ошатна хата пані Місі чи то пак пані Михайлини, але ніхто її так не називав, — тільки «пані Міся», там теж живуть невідомі люди, але, дивлячись на ту хату, не можу позбутися відчуття, що ось зараз пані Міся вийде на поріг і зачне перегукуватися з сусідками, які жаліються на її кури, бо кури пані Місі лазили по всіх городах, лише не по городі господині, але пані Місю ніхто не годен був пересперечати. І коли прибігала до неї сусідка і сварилася, що кури пані Місі знову порицькали її город, то пані Міся так спокійно-спокійно і навіть лагідно: «І вам Христос воскрес!», бо то було якраз на Паску. І сусідка відразу випускає весь бойовий дух, аби проплямкати «Воістину», і щезає. А іншого разу пані Міся могла уважно придивитися до обличчя розлюченої сусідки, навіть очі примружити, і: «Пані Зеню! Вам конче треба до лікаря. У вас ростуть вуса, а то певна ознака, жи шось не в порядку. Маю знайомого терапевта. Уже до него телефоную...» — «Та я мала в сраці вашого терапевта! Ваші кури...» — «Так не говоріть. Моя цьотка так само казала. А за місяць ґеґнула, і фертик. А ви про кури! Нашо вам кури на тамтім світі? І не дай Боже їх брити! Я про вуса. Моя цьотка раз побрила, то виросли такі, як в гетьмана Хмельницького». Або: «Ой, пані Влодзю! Шо то вам язик так побілів? Маєте температуру? У вас горячка! Мусите вже лягти пляцком до ліжка. А я вам малини принесу. Які кури? Мої кури? Ой, та я, коли мала горячку, ще й не таке виділа! Мені моя покійна бабця увижалася. Трускавки видзьобали? І мені ввижалося, ніби моя покійна бабця збирає трускавки. Але я си подумала: і на здоровля! Чи мені трускавок шкода? Але білий язик — то не жарти».