Щотижня я купував „Dziennik Mód Paryskich“ і уважно проглядав кожну сторінку, аж поки й справді не побачив потрібну рекламу: „На вулиці Матильди під № 8 відкрилася нова пекарня. Свіже печиво найрізноманітніших Гатунків уже своїми пахощами приманює місцевих жителів“. У п’ятницю я подався за вказаною адресою. То була невеличка ресторація з приваткою — залою для бенкетів, віддаленою від головного приміщення коридором, а отже, чути тих, хто тут збирався, ніхто не міг. За довгим горіховим столом зібралося п’ятнадцять осіб, я став шістнадцятим. Чоловік, який мене сюди запросив, почепив мені на візитівку дзвінкового[15] митуся[16] й тихо пояснив, що тут імен нема, а кожен носить свою карту й відгукується лише на неї. Щойно тоді я зауважив, що всі присутні, а це були здебільшого літні люди, мали карти, почеплені до кишеньки на грудях. Четверо тузів були огрядними добродіями, убраними в темні костюми з камізельками, при краватках, вони поводилися, як справжні тузи, на їхніх пальцях зблискували золоті персні й печатки. Четверо королів виглядали не менш імпозантно, але були худішими, й кожного прикрашала гостра борідка. Четверо краль мали на собі балеві сукні з мереживами, помада і туш вилискували кумедно на їхніх зморщених худих обличчях, але й вони знали, вочевидь, собі ціну. Отже, я долучився до двох митусів, бадьорих молодиків, і не дуже від них відрізнявся. Четвертий митусь не з’явився з поважної причини. Магістр мав на грудях карту джокера. Усі сиділи мовчки й чекали, поки офіціанти завершать накривати стіл. Чогось особливого тут не було — лишень широкі тарілки з нарізаним м’ясивом, сирами і хлібом. При цьому не було столового приладдя. Останнім офіціанти внесли ящик вина і налили кожному по великому літровому келиху. Мертва тиша мене починала нервувати, але я боявся поворухнутися. Нарешті офіціанти вийшли, і Джокер промовив: „З радістю вітаю вас із нашою сто чотирнадцятою зустріччю в Клубі Розбитих Сердець. Відразу хочу представити нового члена клубу — Дзвінкового Митуся. Привітаймо його. — Сухі стримані оплески тривали три секунди, я кивнув на знак подяки. — Ми тут уже давніше оповіли свої сни, але окремі з них переповідаємо знову і знову, вишукуючи деталі, які допоможуть укласти мапу з місцезнаходженням того шинку. Тож пізніше попросимо декого ще раз повторити свій сон. А тим часом наш новий гість, як з’ясувалося, зробив деякий прорив у снах, бо побачив те, чого не бачили ми. Але не буду випереджати події, а послухаймо його оповідь. Прошу, — звернувся до мене, — не пропускати нічоґо, найменша деталь має велике значення. Якщо хтось матиме уточнююче питання — будь ласка“.
Я сумлінно розповів лише те зі своїх снів, що вважав слушним, хоча мене перебивали багато разів, я не раз змушений був повертатися до того чи іншого моменту, повторювати, уточнювати, а присутні звірялися зі своїми записами і то кивали, то робили здивовані міни. Скінчивши, я нарешті зміг пригубити вино, келихи були важкими, бо мало того, що містили літр рідини, то ще й мали масивне товсте дно, і коли хтось їх ставив на стіл, чувся гучний гуркіт.
„Пане Виновий[17] Король, — звернувся Джокер до огрядного вусаня, — ви нам обіцяли розповісти, як недавно серед присутніх у тому підземному шинку помітили самого себе, тільки замолоду“.
„Так-так, — погодився вусань, — я стояв біля шинквасу й розмовляв з шинкарем... себто не я, а той другий Я. Тоді я поквапився до нього... тобто до себе... Але той другий Я мене не впізнав і не міг второпати, що від нього хочу. Тоді я, власне, запідозрив шокуючу річ: те, що бачу я, не обов’язково може збігатися з тим, що бачить хтось інший, навіть якщо ми споглядатимемо один і той самий об’єкт. Тобто те, як бачу я себе, як чую себе, дуже далеке від того, як бачать і чують мене інші. А що вже казати, коли той другий Я дивився на мене, тобто на себе, в літньому віці. А мені так хотілося його пригорнути до себе, поділитися з ним усім тим, що його чекатиме. Однак нічого не вийшло. Я сів за столика й зі смутком ще довго за ним стежив, аж поки не прокинувся“.
Після цього Джокер попросив розповісти свій сон Жирового[18] Короля — худорлявого панка, що дуже пітнів і щоразу витирав обличчя серветкою.
„Мені снився будинок з гострими вежами, у який я потрапив цілком випадково, прогулюючись маленькими вуличками. А всі ви знаєте, які небезпеки чатують на того, хто прогулюється нашими маленькими вуличками, вони переплетені так химерно й дивно, що заблукати на них дуже просто. Можна зайти в такі лабіринти, що може охопити паніка і страх. Я увійшов до будинку, де не було жодної живої душі, але всі стіни були розписані батальними сценами... там билися люди і звірі...“