Публіка після Служби Божої розбрелася по каварнях та цукернях, а значна її частина — по картярнях, де шляхта здобувала перемоги або зазнавала поразок, граючи в „фараона“. Картярні у Львові з’явилися після повстання 1831 року, коли місто залили втікачі з московської частини Польщі, вони й принесли моду на карти, взоруючись на кацапських картьожних та програючи маєтки. Раніше шляхта теж грала в карти, але приватно у власних домах, однак це вже тоді не подобалося цісареві Йосифу II, і він заборонив окремим патентом „своїм коханим галицьким підданим грати в macao, farao, trente, mezzo-duodeci й страшака“.
Але Лютеція з тіткою і кавалером не пішли до цукерні, як можна було сподіватися, а подалися на свою Хорунщину. Три роки тому тут ще протікала безсоромно брудна Полтва, біля „Hotel de la Russie“[21] завертала Ліворуч і сочилася попід дерев’яними мостиками, а в берегах, зарослих очеретом, без кінця кумкали жаби. Річку заклепали й заклали бруківкою аж до театру. Йти далі за дівчиною не було сенсу.
Увечері, коли Ернестина прийшла до мене, я, щоб не зрадити своїх почуттів, відразу став її пригощати вином і сам випив нахильці два келиха. А все ж усе в мені кипіло, я прагнув якнайхутше знову побачитися з Лютецією.
Наступного дня в „Dzienniku Mód Paryskich“ я натрапив на нове оголошення: „На вулиці короля Марка відрилася пекарня „Цвібак Королівський“. У п’ятницю я знову з’явився в тому клубі, хоч Лютеція й застерігала не мати з ними справи. Та сама компанія сиділа за столом. Хоча ні, не та сама — до них приєднався новий член, у якому я упізнав кавалера панни Люції. Нас познайомили — Виновий Митусь... Ми кивнули одне одному. Я намагався тримати себе в спокої й нічим не зрадити свого хвилювання.“
„Чи було продовження вашого сну?“ — відразу поцікавився Джокер.
Я описав дрібні деталі, але про храм, де слухав проповідника, не згадав. Щось мені підказувало, що з цим не варто квапитися, доки я не зустрінуся з Люцією увіч. Але вони щось знали.
„На цьому справді обірвався сон? Ви не заскочили в ту карету?“, — допитувався він, пильно дивлячись мені у вічі.
„А чому б я мав заскакувати? Мені було страшно“, — стенув я байдуже плечима.
„Можливо, вона завезла б вас у будівлю, яка нас цікавить. У будівлю з гострими вежами, звідки лине спів хору“.
Він при цьому й далі уважно дивився мені в очі, але я не відвів погляду.
„Уперше чую. А хтось із вас уже там побував?“
„На жаль, ні. Ми лише чули про неї. Карета з’являлася нам теж, але мчала надто швидко. Що ж до тієї будівлі... а може, храму... Знайти його ми не можемо. Ті люди, що там збираються, дуже небезпечні. Вони називають себе Листарями“.
„Чим можуть бути небезпечні Листарі?“
„Хіба ви не чули про Велику Битву? — Він знову дивився на мене пильним оком, а я знову намагався не відвести погляду. — А їй усе ще нема кінця. Невидима й нечутна війна. Яка триває вже тисячі років. Те, чим займаються Листарі, неприпустиме. Вони нахабно оббріхують воїнство, вигадують несусвітні вісті, які поширюють поміж себе. Відчитують ті вісті в дивних фантазійних місцях, на предметах, що їм трапляються на очі, але які за своєю природою не можуть слугувати для послання, — він поволі піднімав голос, у якому вчувалося роздратування. — Їхні звідомлення — суцільні фальшивки! Там і близько того не відбувається, про що вони повідомляють! Це дії ворожі. З цим треба покінчити. Ми будемо дуже жорстоко припиняти всі їхні починання, аж до... — він зробив паузу й пожував своїми повними вустами, — ...аж до крайніх заходів“.
Я не запитав його, що він має на увазі, але був радий, що нічого не розповів про Листарів, а особливо про Лютецію.
„Ми їх вираховуємо, де лише можемо і як можемо, — продовжив він, надпивши вино, — це наша місія. Тому, коли вам вдасться довідатися щось більше, будемо раді скористатися вашими знаннями... Мусимо до них добратися. Інакше станеться непоправне“.
Я дивився на нього наївними очима.
„Але що може трапитися такого страшного?“
Він перехилив келих і промовив:
„Є певні закони, на яких тримається світ. Порушувати їх небезпечно. Ми стоїмо на варті цих законів. Велика Битва не повинна закінчуватися ніколи. Це умова всього нашого існування. Це мов те полум’я, що клекоче в надрах Землі. Воно є і мусить бути, інакше планета загине. Ми того полум’я не бачимо, але знаємо, що воно є. Так і тут. Але Листарі на боці тих, хто прагне Битву завершити якомога швидше. А це однаково, що загасити полум’я в серці Землі. Полум’я в серці кожного з нас“».